РОЗДІЛ 2. Пломбірний швах

Пів кварталу до місця відкриття пам’ятника довелося долати пішки. Чекати на автобус чи маршрутку часу вже не залишалося.

Сонце пекло на повну силу, немов натякаючи, що зі мною зробить Йоган, якщо матеріалу не буде до ранку. І добре б усе закінчилось лише звільненням...

Але щось мені підказувало: наш деспот здатен вигадати щось гірше.
Після трьох років відкритого «динамо» з боку начальника в ролі потенційного коханця можна чекати чого завгодно. Та й останнім часом завжди терплячий Йоган став нервовим, вибуховим і майже постійно у «бойовому» стані.

Йому що, трьох офіційних коханок замало? Цілий натовп неофіційних теж не вгамував? От треба йому я — Аня Машкова,  за п’ять хвилин стара діва?

Різнокольорові фасади миготіли, як кадри прискореного фільму.

Добре, що бігати я навчилась ще в школі.

Коли за тобою женеться юрба однокласників, які намагаються прив’язати дохлих щурів до твоєї ріденької коси — дякую, Мишко! — дуже швидко починаєш пересувати ноги.

Конфлікти я вирішувала просто — втечею.

Мишко якось назвав мене інфузорією-туфелькою. Я ж волію вважати себе миротворицею. Звучить краще, правда?

Обігнувши чергову багатоповерхівку, я зупинилась перевести дух.
Коліна тремтіли, боксерка прилипла до спини, джинси стали вологими, ніби я… коротше, все виглядало невдало.

У такі моменти я щиро ненавиджу літо. І свою відданість спортивному стилю. І хтивість Йогана.

Натягнула б я ті шорти — ноги дозволяють — і не варилася би у власному соку.

— Ви не підкажете… як пройти на… Шевченківську?.. — видихнула я, хапаючи повітря.

Розумаха ж ти, Аня Олександрівна Машкова! Ох, і розумаха! Заблукати у власному місті — це треба вміти.

Мужичок насупився, почухав пузо поверх тісної червоної майки, яка загрозливо піднялась догори й оголила пупок.

На його пом’ятому обличчі з’явився вираз, що свідчив про потужну мозкову активність.

— Там сьогодні пам’ятник відкривають, — вже більш впевнено додала я.

— А! — засяяв він. — Яйця Моні? То йди, дівко, до кінця вулиці, потім праворуч, двічі ліворуч, а від аптеки — прямо до перехрестя.

Посміхнувся, поправив брудно-жовту панаму й мрійливо зиркнув у бік пивного кіоску.

Які ще яйця?..

— Д-дякую, — буркнула я і рушила далі.

Шлях, що залишився, я подолала на негнучких ногах, під саркастичні репліки Йогана у власній голові.

Ні, це вже не таргани. Це повноцінний хор істеричних критиканів!

На площі, де відбувалося відкриття, зібралась сила-силенна людей. Городяни — від малюків до пенсіонерів — нудьгували під сценою.

Монотонно розтягуючи слова у хрипкий мікрофон, намагався просвітити народ директор заводу морозива — Соломон Мойсейович Гольдман.

Я, вичавлена як лимон, привалилася до найближчого дерева й на мить прикрила очі.
Все, що можна було пропустити, я вже пропустила. Ще одна хвилина нічого не змінить.
Кора була шорстка, але приємно холодила спину — єдиний плюс у цьому пеклі.

Зараз трохи відхекаюсь — і до організаторів по коментарі.

Пару хвилин. Усього кілька хвилин спокою.

— Хлоп, а морозиво вже роздавали? — хтось схопив мене за плече. — Цигарки не знайдеться?

Я здригнулася, різко розвернулася — й уткнулася носом у щось гаряче, тверде й не надто приємне на запах.

Гидливо відскочивши, сфокусувалася на горі, що перекрила собою половину неба.
Ну, хоча б тінь з’явилася!

— А ти не хлоп, — сказав він, посміхаючись.

Та ну, справді? Це зараз був комплімент?

Мені й так не надто перепадала чоловіча увага, але щоб прийняти за хлопця…

Віра ж попереджала, що коротка стрижка вбила останні сліди моєї жіночності. Я не вірила. А дарма.

— Дівка! — посмішка стала хижою. — Худа ти, як дошка. То морозиво вже було?

— І нічого я не худа! — наїжачилася я. — З такою роботою і поїсти нормально не встигаєш. Харчуєшся повітрям і тим, що встигаєш вхопити на ходу. А на ходу, між іншим, багато не вхопиш!

І взагалі — хіба качкам морозиво не шкідливе? Здоровило таке, а туди ж — пломбіру йому подавай!

— Неповноцінна, чи що, — протягнув він, чухаючи лисину.

— Що?

— А я думав, ти… глуха.

— Та нормальна я!

Чому мені весь час доводиться це доводити?!

Мовчки відірвалася від дерева, гордо підняла підборіддя й рушила до сцени.
Залишатися поруч із таким «співрозмовником» бажання не було.
Балончик із перцем я, звісно ж, забула в іншому рюкзаку. Ще трохи — і честь довелося б рятувати без Вірчиної допомоги. А вона ж потім мене точно зжере. За самодіяльність.

Шипіння мікрофона перемежовувалося хрипом колонок, губилося в шумі автостради.