РОЗДІЛ 1. Акула пера, кажете?

 За кілька тижнів до основних подій

Коли головний редактор давав мені чергове нудне завдання, я хотіла його вбити.
Без суду і слідства. В особливо жорстокій формі.

Подумки я вигадувала над Йоганом Броніславовичем (так, саме так його нарекли люблячі батьки) такі витончені тортури, що мені ставало моторошно від власної кровожерливості! А в реальності я покірно слухала, кивала, отримувала ляпас по професійному самолюбству й мовчки ковтала образу.

Пай-дівчатам не личить огризатися, сперечатися чи нахабніти. Аня Машкова — справжня пай-дівчинка. Особливо в такі моменти, коли легше думати про себе в третій особі.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди несла тягар відповідальності: в колі рідних, у школі, в університеті, а тепер і на роботі. Життя минає, а я не змінююсь!

Подумати тільки, біологічний годинник уже відміряв мені двадцять сім років. Двадцять сім! Куди вони поділися? Одним словом — ка-та-стро-фа!
Я вже майже змирилася з тим, що років через десять-п’ятнадцять перетворюся на стару діву з сорока кішками, які ласкаво роздиратимуть шпалери в моїй квартирі. Адже й у роботі, й в особистому житті мене переслідують лише невдачі.

Хто б знав, як же мені набридло амплуа відмінниці! Хотілося пригод, веселощів, романтики, успіху. Хоч трохи руху в цьому болоті!

Але натомість доля щедро нагородила мене лише невдячною роботою, мізерною зарплатою й тишею на особистому фронті. Ні, треба брати бика за роги, ловити удачу за хвіст! Чи як там? Якщо успіх не йде до Машкової, то Машкова піде до успіху. Так!

— Йоган Броніславович, — прошепотіла я. — Може, ви могли б…

Від страху здавалося, що язик просто не поміщається в роті. Тільки б не вдавитися, так і не здобувши успіху.

— Що? — суворий погляд головного редактора не додавав мені сміливості. Ой-йошеньки! — Я багато можу, Машкова. Кажи, нарешті, що хочеш.

Легко сказати!

— Дати мені якийсь…

— Що? — Він невдоволено скривився. — Ти можеш говорити голосніше? Чи так і бурмотітимеш собі під ніс?

— Дати мені якийсь інший матеріал, — випалила я на одному подиху.

Йоган насупився:

— Інший?

У гніві наш редактор був страшніший за фінансову кризу. Цей знімає голову одразу. Звільняє із вовчим квитком. І шлях до решти періодичних видань, видавництв, радіо чи телеканалів закритий. Усе! Фініта ля комедія! П’ять років навчання, практика, безсонні ночі, вихідні, які були принесені в жертву роботі, — усе коту під хвіст.

Зараз же Йоган був підозріло спокійний, але від нервового очікування того злісного спалаху в мене тремтіли коліна. Превентивно, ага!

— А чим тебе цей не влаштував? Хороше замовлення. Не з дешевих.

— Стаття про морозиво? — я було обурилася, але тут же знітилася, згадавши, перед яким монстром намагаюся танцювати джигу. — Ну, це якось несерйозно…

— Несерйозно, значить, Машкова… Ось як.

У мене серце завмерло і ніби скам’яніло від крижаних ноток, що пролунали в його голосі. Йой, що зараз бу-у-уде!

— Не всім дано сенсаційний матеріал видавати, Анно, — досить спокійно відповів він. — Ти йшла у журналістику за визнанням?

Та я взагалі-то просто екзаменаційні двері переплутала…

— Журналістика — це не гонитва за легкою славою, а щоденна праця і старанність, — так і не дочекавшись моєї відповіді, продовжив Йоган.

Ну ось… Починається. Головред осідлав улюбленого коника. У всіх редакторів є така риса: їх хлібом не годуй, дай кого-небудь життю повчити!

— А сенсації... Тут особливий талант потрібен.

Чоловік окинув задумливим поглядом статуетку бронзової оголеної пані з пером, що стояла на його письмовому столі, і зітхнув.

— А в мене, отже, цього таланту нема? — ризикнула я.

— У тебе? — Редактор послабив тугий вузол краватки. — У тебе, Машкова, талант є.

Ой, матусю! Вату мені у вуха, невже дочекалася?

— Дякую на доброму слові, шефе. Я не підведу, я обі…

Не встигла підбадьоритися, як помітила, куди саме спрямований погляд головного редактора. Його увага явно затрималася на вирізі моєї боксерки, і від цієї усвідомленої оцінки мене ніби обдало крижаною водою.

І ось хоч би дивитися було на що! Ну так, не два прищики маю, але й до розкішних форм мені далеко.

Але Йоган — ще той гад! Слово честі. Я це давно знаю.

— …цяю.

Хоча... Якщо бути чесною, нічого особливо дивного, окрім імені, в нашому головному редакторі не було. Він був красенем-чоловіком у чисто іспанському стилі: смоляне волосся, темні, як ніч, очі, правильні риси обличчя, атлетична фігура, бездоганний стиль в одязі й туго набитий купюрами гаманець. Подейкували, що в нього родичі в Іспанії, і кілька котеджів за кордоном.

Так, у ліжко шефа прагнула потрапити будь-яка гламурна фіфа. Адже такий зразок мужності та пристрасті не мав простоювати без діла.