ПРОЛОГ

Гортаючи список контактів, я натиснула потрібний номер.

— Аню? Щось трапилось? — замість привітання пролунав стривожений голос Йогана.

І чому саме його мені зараз захотілося почути? Краще навіть не думати про це.

— Щось відомо про це вбивство? — на останньому слові голос усе ж таки здригнувся, хоч я й намагалася триматись.

— Ні. Але розслідування триває.

— То ти ще не знаєш, хто це міг зробити?

— Ні, але… — Йоган зробив коротку паузу, а потім несподівано відповів питанням на питання: — Щось трапилось? Ти ж не просто так дзвониш?

— Не просто так. — Невже за цей короткий час він уже навчився мене відчувати навіть на відстані?.. — Здається, наш убивця шле мені подарунки з натяком, що я наступна.

— Що?!

Від його крику я ледь не відсунула телефон від вуха. Якщо він ще раз так заверещить, я офіційно визнаю себе глухою.

— Розповідай.

Я швидко виклала подробиці, не забувши процитувати записки.

Йоган не стримався:

— Я приїду.

— Ні. Не варто, — одразу відмовила я.

— Ань...

— У тебе є інші справи, окрім мене.

Він замовк. Заперечувати не став. Отже, я була права.

— Ти де?

— Майже вдома, — збрехала я, бо не хотілося вислуховувати чергові нотації.

— Сиди вдома і нікуди не виходь. Я розберуся з кількома справами й під’їду.

— Йогане...

— Не сперечайся. Я все сказав, — суворо відрізав він, а потім трохи м’якше додав: — Хочу сам переконатися, що з тобою все гаразд.

— Добре, — зітхнула я, встаючи. За роки спільної роботи я добре засвоїла: сперечатися з ним марно.

Потрібно було повернутися додому. Бо якщо головний редактор приїде раніше, ніж я встигну закритися на всі замки… буде біда.

— Аню.

— Так?

— Ще одне. Інкуби страшенно люблять полювання… Своїм страхом ти тільки дратуєш і розпалюєш його ще більше.

— Зрозуміла, — важко зітхнула я. — Отже, потрібно перестати боятися, і він від мене відчепиться?

— Якби все було так просто, мала…

Рада вітати у новинці! Сподіваюся, ця історія зможе захопити ваші серця, як зробила це з моїм. Чекаю на ваші коментарі, вподобайки та активність. Цьом.