Записка №12: Коли молитви не оплачують квитки, або Час пакувати валізи

Пані Стефанія, наш "Божий одуванчик", полетіла в Єгипет ще вчора. Я бачила її у вікні — вона йшла до таксі в капелюсі з широкими полями, з новенькою валізою на коліщатках, а в очах у неї світився азарт людини, яка збирається перетанцювати всіх аніматорів на узбережжі.

А сьогодні на порозі з’явилася Галина. Вона не стукала. Вона увійшла, важко зітхнула і опустилася на стілець, де зазвичай сиділи мої "бідолахи-клієнти". У руках вона все ще стискала той самий рожевий антистрес-сувенір.

— Даро, — почала вона, дивлячись у стіну, — Стефанія полетіла. В Єгипет. І вона мені навіть листівку не обіцяла.

Бос підвів вухо, відчуваючи, що в повітрі пахне чимось серйозним. Люцифер, зазвичай байдужий до всього, крім сну, прийшов і сів біля ніг Галини, уважно вивчаючи її обличчя.

— І? — запитала я.

— Я стільки років молилася, — Галина перейшла на хрипкий шепіт, — стільки разів казала Небесам, що я найвідданіша... А вони мені навіть на путівку в Трускавець не накинули! А Стефанія... вона ж... вона ж грішна! У неї капці яскраві! Чому їй — море, а мені — тільки чергова лекція про кінець світу? Вчи мене, Даро. Твої "бісівські" справи працюють швидше, ніж мої молитви. Давай мені ту магію, що на гроші діє.

Я відчула, як у мене починає смикатися око. Якщо Галина — головний церковний "ревізор" під’їзду — просить мене навчити її магії, значить, апокаліпсис, про який вона так часто говорила, все-таки настав.

— Галино, ти сама розумієш, що ти просиш? — запитала я, відчуваючи, що повільно божеволію. — Ти хочеш, щоб я перетворила тебе на відьму?

— Я хочу на море, — відрізала вона. — І щоб жодна Стефанія не хизувалася переді мною засмагою.

Я глянула на Боса, який поклав голову на мої коліна, і на Дракулу, що вже вмостився на моїх робочих паперах. Вони дивилися на мене так, ніби читали мої думки. І раптом мене осяяло.

— Знаєш що, Галино? — я широко посміхнулася. — Я тебе навчу. Але єдина магія, яка зараз працює на сто відсотків — це магія відпустки. Я й сама збираюся втекти. Від усіх вас. Від крипто-геніїв, від вічно зламаних вентиляцій і навіть від твоїх оберегів.

— Куди це ти? — Галина аж підскочила.

— Туди, де немає стін, у які треба стукати, і людей, які бояться "Пікової Дами". Я забираю мохнатих і ми летимо... ну, хай буде на Балі. А ти, Галино, — я підсунула їй ручку, — почни з того, що напиши на папері "Хочу на море" і поклади в морозилку. Це такий "ритуал на заморозку проблем". 

Галина дивилася на мене з недовірою, але взяла ручку.

— Морозилка? Це звучить як щось дуже холодне... Але хай буде.

Коли вона пішла, я нарешті видохнула. Бос гавкнув, висловлюючи повну згоду: збираємося. Здається, це був найефективніший "магічний ритуал" у моєму житті — визнати, що навіть відьмам іноді треба просто на пляж.

— Ну що, фамільяри, — я дістала стару валізу, — пакуємося. Подивимося, чи зможе Галина "наморозити" собі путівку, поки ми будемо вчити риб плавати в блакитній воді.