Записка №10: Домовик у тумбочці

Марина ввалилася до мене в квартиру, виглядаючи так, ніби її всю ніч ганяли чорти по колу, а потім ще й змусили переписувати «Війну і мир» від руки. Кола під її очима мали такий відтінок, що навіть мої коти поважно відійшли вбік, щоб не потрапити під гарячу руку.

— Даро, рятуй! — Марина вчепилася в стіл так, що побіліли пальці. — У мене вдома оселився домовик-терорист. Він не просто шарудить — він матюкається потойбічним голосом, тупає, як стадо слонів, і шкрябає стіни прямо за тумбочкою! Я вже розставила мисочки з молоком у кожному кутку, повісила над ліжком пучок звіробою, а вчора навіть намагалася домовитися з ним по-хорошому, пообіцявши залишити йому право на одну полицю в шафі. Він у відповідь просто видав звук, схожий на демонічний рик!

Бос відчув напругу, підвівся і підозріло обнюхав край її куртки. Дракула з цікавістю завмер, вигнувши спину — мабуть, готувався побачити справжнього привида, щоб нарешті знайти гідного суперника для ігор.

— Марино, — я зітхнула, — домовики зараз вкрай зайняті, у них іпотеки і свій графік роботи. Давай подивимось на твого "духа".

Ми прийшли до неї. Квартира виглядала як поле битви: повсюди розкидані іграшки, на підлозі — пролита кава, а з-за масивної тумбочки біля ліжка доносився справді моторошний «Шкряб-туп-хр-р-р-р-БАХ». Звук був настільки гучним і неприродним, що навіть у мене по спині пробіг холодок.

Раптом двері здригнулися. Без жодного попередження в квартиру влетіла Галина. Вона почула про «чистку від нечисті», і це було сильніше за неї. У руках вона тримала той самий рожевий антистрес-сувенір від пана Ігоря, стискаючи його так міцно, що він виглядав як бойова булава.

— А-а-а! — заволала Галина, побачивши мене на колінах біля тумбочки. — Ти вже почала виганяти? Чому без свічок? Чому без обкурювання?! Я відчуваю тут запах сірки!

— Це запах вашої паніки, Галино! — я різко смикнула тумбочку. Вона піддалася, і в щілині між меблями та стіною я побачила... кошеня Марини, яке відчайдушно намагалося дістати щось яскраве, що завалилося в шпарину.

Я просунула руку вглиб і витягла... радіоняню. Стару, затерту, з напіврозрядженою батарейкою. Вона була увімкнена на максимальну гучність. І тут з динаміка донісся звук: «Кррр-ааа-ххх... туп-туп-туп... хррррр...». Це було сопіння кота, шурхіт його пазурів об підлогу і шум холодильника, який радіоняня «підсилювала» до масштабів землетрусу.

Марина витріщилася на пристрій, потім на мене, потім на кошеня. — Це... це радіоняня, яку я купила ще до пологів і списала на «втрачену в хаосі»?

— Вітаю, — я вимкнула пристрій, і в квартирі запала така тиша, що стало чути, як Галина розчаровано видихнула. — Ти три місяці «викликала духів» за допомогою власного девайсу для спостереження за дитиною.

Галина підійшла до радіоняні, покрутила її в руках, потім перевела погляд на свій рожевий антистрес. — То ніякого домовика? А я вже приготувалася відбиватися цією штукою від легіону темряви! Тьху! Ніякої духовності, одні мікросхеми навколо!

Марина повільно опустилася на підлогу, тримаючи в руках радіоняню, як реліквію. Вона почала сміятися — істерично, гучно, зі сльозами на очах.

— Ну що, Босе, — я глянула на пса, який вже почав вилизувати кошеня, — сьогодні ми не врятували світ від демонів, але врятували психіку однієї матусі від повної деградації. Це теж свого роду магія.

Галина, незадоволена відсутністю епічної битви, похнюпившись, пішла до виходу, бурмочучи під ніс: «Техніка до добра не доведе».

Я закрила двері, знаючи, що сьогодні нарешті Марина виспиться. А «домовик» у вигляді пластикової коробки вирушив на смітник — туди, де йому, власне, і було місце.