Записка №8: Пікова Дама, матюкливий гном та жахи вентиляції

Я звикла до того, що дорослі клієнти приходять з дурницями, але діти з нашого під’їзду завжди трималися на відстані десяти метрів. Їхні батьки, мабуть, розповідали їм на ніч казки, де я фігурувала як головний монстр, що поїдає неслухняних дітей разом із недоїденими кашами.

Але сьогодні в двері постукали несміливо. На порозі стояли троє: Максим, Аліна та маленький Денис. Вони трусилися, як осиковий листок.

— Тітко Даро... — почав Максим, озираючись на коридор. — Ми... ми викликали Пікову Даму. І ще матюкливого гнома. А тепер вони живуть у нас у квартирі й гупають у стіни! Ми боїмося йти додому!

Я ледь не подавилася чаєм. — Викликали кого? — я сперлася на одвірок. — Гнома, який володіє нецензурною лексикою? Це щось нове в міському фольклорі.

Діти забилися в куток передпокою. Але тут сталося несподіване: Бос, який зазвичай ігнорує незнайомців, підійшов до найменшого, Дениса, і поклав йому голову на коліна. Люцифер, мій кіт, вирішив, що ліпшого місця для сну, ніж коліна Аліни, не знайти. Напруга в повітрі почала танути.

— Ну добре, — зітхнула я. — Ходімо подивимось на ваших «істот».

Ми прийшли в їхню квартиру. Зі стіни йшов ритмічний, гучний гуркіт: бум-бум-бум-трах! І справді, звуки були такими, ніби хтось люто сперечався і кидав меблі.

Саме в цей момент двері розчахнулися, і на порозі з’явилася Галина. Вона побачила мене, дітей і дивні звуки в стіні.

— А-а-а! — заволала вона, затуляючи очі хусткою. — Ти привела їх у лігво! Це все твої біси, ти підселила до дітей нечисту силу!

— Галино, — я вказала на отвір вентиляційної шахти, звідки виривався потік повітря, — це не біси. Це стара вентиляційна труба, яка відійшла від кріплення. Коли вітер заходить у шахту, металева заслінка б’ється об стінку. А ці «матюки», які ви чуєте — це просто протяг, що гуляє в трубах і створює акустичний ефект, схожий на бурчання.

Галина завмерла. Вона підійшла ближче, прислухалася до «гніву» труби, і її обличчя витягнулося.

— То це... не гном? — розчаровано запитала вона.

— Ні, Галино, це несправна комунікація, — я витягла з кишені викрутку, яку завжди ношу з собою (професійна звичка відьом, що живуть в орендованому житлі), і за десять секунд прикрутила заслінку. Гуркіт миттєво зник.

Діти дивилися на мене так, ніби я щойно власноруч перемогла армію демонів.

— То... ніякої Пікової Дами? — тихо спитав Максим.

— Ніякої, — підморгнула я. — Тільки ви, ваші страхи і фізика сьомого класу. Ідіть додому, діти. І більше не викликайте нікого, крім майстра з ОСББ, якщо щось поламається. Галина, яка втратила можливість влаштувати «екзорцизм століття», незадоволено пирхнула.

Я повернулася до своєї квартири, а за мною — троє дітей, які тепер зовсім не боялися «відьми». Здається, я щойно втратила репутацію страшного монстра, але здобула трьох фанатів, які тепер приноситимуть мені цукерки замість того, щоб кидати сіль під двері.

— Ну що, Босе, — сказала я, коли ми повернулися, — сьогодні в нас був день технічного обслуговування, а не окультних наук. Але зізнайся, було весело.

Бос гавкнув, підтверджуючи: головне — щоб у вентиляції нічого не торохтіло, а решта — суєта.