Записка №2: Про чоловіків-скульпторів та «комплекс Пігмаліона»

Наступного ранку мій спокій був порушений стуком, який належав людині, що вважає себе головним героєм драми. Віталік. Букет зів’ялих тюльпанів, погляд побитого цуценяти і повна відсутність розуміння, чому світ не обертається навколо нього.

— Вона не відповідає, — почав він, навіть не привітавшись. — Віка. Вона мене заблокувала.

Бос, мій вірний пес, навіть не відкрив очей. Він знав: цей екземпляр не вартий того, щоб переривати ранковий сон. Дракула, мій кіт-принц, лише презирливо мружився з підвіконня.

— Віталіку, — я ліниво відсьорбнула кави, — ти вчора назвав її істеричкою. Чого ти очікував? Що вона прибіжить до тебе з  вибаченнями?

Він опустив очі, вдаючи мученика.

— Вона мені подобається. Дуже. Але... вона занадто... Губи ці, манера говорити... Я просто хотів її трохи «відкоригувати». Зробити її серйознішою, начитанішою.

Я ледь не подавилася кавою. Серйозно? Він прийшов до відьми, щоб отримати сервіс з «апгрейду» дівчини, наче це оновлення ПЗ на ноуті?

— Слухай сюди, «Пігмаліоне» недороблений, — мій голос став холоднішим за лід у моєму холодильнику. — Ти не скульптор. Ти — клієнт, який хоче отримати ідеал, не маючи жодного поняття, як будувати стосунки без маніпуляцій. Іди до психотерапевта, або, якщо хочеш, запишися на курси з адекватності. Хоча, підозрюю, там місць для тебе не знайдеться.

За дверима пролунав гучний гуркіт — Галина, яка знову «патрулювала» коридор, перечепилася через власну парасольку і врізалася в мої двері плечем.

—Даро, що за розпуста?! — заволала вона, намагаючись не впасти. — Я чую чоловічі голоси! Даро, я викликаю поліцію!

Я відчинила двері різко, спостерігаючи, як Галина ледь не залітає всередину.

— Галино, знову ви? — я обперлася на одвірок, демонструючи повну байдужість до її істерики. — Віталік тут намагається реалізувати свій «комплекс Пігмаліона». Хоче «відкоригувати» дівчину під себе. Ви ж у нас експерт із того, як виховувати всіх навколо, чи не так? Дайте йому майстер-клас, як довести людину до нервового зриву, ви це вмієте краще за будь-яку відьму.

Галина відкрила рота, закрила його, подивилася на Віталіка так, ніби він був зліплений з неякісного тіста, і пирхнула: — Чоловік має бути головою! Але міняти під себе — це гординя!

— О, то ми сьогодні однієї думки! — я засміялася. — Віталіку, чуєш? Навіть Галина вважає тебе придурком. Це рекорд.

Віталік почервонів, кинув зів’ялі тюльпани на килимок і розвернувся, щоб піти. Але я не відьма, якби не додала фінальний штрих.

— Зачекай, — я кинула йому дешевий кулон, який знайшла в шухляді. — Це «амулет ідеальної слухняності». Допоможе їй почути твої «цінні поради». Але пам’ятай: відьми ніколи не дають гарантій, що результат тобі сподобається.

Наступного ранку мій телефон розривався від повідомлень. Віталік був у паніці. Вона почала «слухати» його — буквально. Повторювала кожне слово, кожну вимогу, кожен «повчальний» коментар. Вона стала його ідеальною копією. І це перетворило його життя на пекло, де він змушений був слухати власну дурість 24/7.

Я допила каву, спостерігаючи, як Марс ганяється за сонячним зайчиком. — Ну що, Босе, — я чухнула пса за вухом, — урок засвоєно. Життя з власним відображенням — це кара, на яку він справді заслужив.

За стіною знову зашуміло — Галина прибивала до підлоги черговий «оберіг». Нехай прибиває… Сумніваюся, що це врятує її грішну душу.