Хто я така і звідки взялася

Кажуть, відьми народжуються в ніч на Івана Купала або під крик чорного крука. Моя матір завжди казала, що я народилася у вівторок, під гуркіт несправного ліфта, і в цей момент у всьому будинку на хвилину зникло світло. Схоже, це був мій перший жарт над цим світом, і, на жаль, останній, який я зробила безкоштовно.

Мене звати Дара. Я відьма в третьому поколінні, і якщо ви очікуєте побачити тут кришталеві кулі чи запах сушених жаб, то ви помилилися дверима. Запах сушених жаб — це в лавці навпроти, там торгують шарлатани. У мене пахне меленою кавою, дешевим віскі та розчаруванням тих, хто приходить сюди, сподіваючись купити щастя за п'ятсот гривень.

Де я взялася? З глибини століть, де моя прабабуся проклинала королів, до сучасної орендованої квартири з поганою звукоізоляцією. Хтось успадковує від родини гроші або нерухомість. Мені дістався дар чути думки людей, які вони намагаються приховати за ввічливими посмішками, та вміння робити так, щоб ці думки матеріалізувалися у найнезручніші моменти.

Вам здається, що бути відьмою — це круто? Спробуйте пояснити податковій інспекторці, що ваш "прибуток" — це не гроші, а накопичена енергія від того, що ви змусили її начальника співати оперні арії в центрі кабінету. Утім, вони ніколи не розуміють. Люди взагалі рідко розуміють, коли з ними граються. Але нічого, я тут, щоб їх навчити.

Але головний мій «дар» — це не заклинання. Це мій звіринець. Забудьте про традиційного чорного кота, який поважно сидить на підвіконні. У мене їх четверо. Чотири пухнасті демони, кожен з яких спеціалізується на чомусь своєму.

Марс — ідеолог, він краде ключі у клієнтів, які мені не подобаються. Люцифер, попри грізне ім’я, — професійний психолог: він лягає на ноги того, хто бреше, доки той не почне нервувати і не зізнається у правді. Ще є Барон та Дракула — ці двоє просто відповідають за паніку. І, звісно, мій пес, якого я називаю просто Бос. Бос — це єдиний, хто не піддається магії, він просто ввічливо ігнорує будь-яке потойбіччя, навіть якщо воно намагається вибити двері моєї квартири.

До речі, про двері.

У коридорі знову щось шкреблося. Я навіть не підвела очей від філіжанки кави, бо знала, хто це.

— Пані Даро! — голос за дверима тремтів від «праведного» гніву. — Я знаю, що ви там! Ви знову варили свої окультні зілля! Сморід стоїть на весь під’їзд, у мене від вашої сатанинської кави прокидаються хвороби!

Це була пані Галина, моя сусідка, яка свято переконана, що мої ароматичні свічки — це прямий виклик чорта з пекла. Вона вже тричі намагалася привести сюди батюшку, і щоразу він чомусь відмовлявся заходити до моєї квартири, посилаючись на "термінові справи в єпархії".

— Пані Галино, — гукнула я, потягуючись. — Це не зілля, це аромат «Змивання чужих гріхів». Хочете пробник?

За дверима запала тиша. Пані Галина не любить, коли я так кажу. Сьогодні вона прийшла не сама. Я відчула запах ладану і почула, як хтось нервово шепоче молитви. Схоже, вона притягла чергового «екзорциста» — скоріш за все, якогось студента духовної семінарії, якому просто не пощастило стати її сусідом зверху.

Бос ліниво підвів голову, глянув на двері й видав короткий «вуф». Я знала, що це означає: «Даро, вони знову розсипали сіль на килимку. Виходь і розважся».

Люцифер зіскочив з крісла і попрямував до дверей, готуючись до того, щоб влаштувати шоу. Що ж, вечір перестає бути нудним. Якщо вони так хочуть екзорцизму, я покажу їм справжню виставу. Зрештою, відьма я чи де, якщо не можу вигнати сусідку за допомогою власного «зоопарку»?

Я відставила філіжанку на стіл. Кофеїн ще не встиг подіяти, а тут — такий «подарунок».

— Даро, відчиняй! — верещала Галина, судячи зі звуку, вона почала бити в двері власною парасолькою. — Ми знаємо, що ти там влаштовуєш шабаш! Батюшка вже освятив під’їзд, скоро черга дійде і до твоєї «пекельної діри»!

Я зітхнула і глянула на Босса. Пес підвівся, потягнувся так, що хруснули всі суглоби, і ліниво поплентався до дверей. Чотири коти — Марс, Люцифер, Барон та Дракула — уже сиділи під дверима, вишикувавшись у ряд, наче очікували команди. Вони знали: зараз буде шоу.

Я відчинила двері різко, щоб парасолька Галини вдарилася об одвірок. На сходовій клітці стояла вона сама — з червоним від праведної люті обличчям — і якийсь хлопець у підряснику, який виглядав так, ніби мріяв опинитися будь-де, окрім як тут. У руках у нього була пляшечка з водою, яка явно переживала не найкращі часи.

— Доброго ранку, — сказала я, спираючись на двері. — Галино, ваш ентузіазм би в мирне русло... наприклад, на те, щоб витерти пил у ліфті, а не на мої двері.

— Ось вона! — Галина ткнула в мене пальцем. — Екзорцизм! Негайно!

Хлопець зробив крок вперед, набрав у легені повітря, але тут Люцифер — мій найменший кіт — зробив «мяу». Але це було не звичайне «мяу». Це був звук, від якого в коридорі раптом почали блимати всі лампочки, а вода в пляшці в руках хлопця раптово... стала зеленою і почала пускати бульбашки.

Хлопець витріщився на пляшку. Галина зойкнула.

— Ой, — сказала я, ледь стримуючи посмішку. — Здається, моя кава з магією трохи «фонить». Бачите, вона не любить непроханих гостей.

Бос ввічливо гавкнув, висунувся в коридор і почав демонстративно нюхати штани екзорциста. Хлопець побілів.

— Галино, — я наблизилася до неї, і в моїх очах спалахнула та сама іскра, через яку мене в дитинстві не запрошували на дитячі дні народження. — Якщо ви ще раз притягнете сюди когось, хто буде псувати мені ранок, я зроблю так, що у вашому улюбленому серіалі всі серії закінчуватимуться на найбільш цікавому моменті. Вічно.

Галина відкрила рота, закрила його, подивилася на зелену воду, на моїх котів, які дивилися на неї з таким осудом, наче вона винна їм гроші, і потягнула хлопця за рукав.

— Пішли звідси, — просичала вона. — Тут... тут нечиста сила!

Вони втекли сходами так швидко, що я ледь не розсміялася. Коли двері зачинилися, я повернулася до свого звіринцю.