Записки травмованого серця
ПОЦІЛУЙ МОЮ ДУШУ
Знаєте як виглядає людина, коли її добре відлупцюють? Коли все тіло у синцях, рвані рани, переламані кістки, коли обличчя напухле, заюшене кров’ю. Ось таку картину приблизно має моя душа. Проте знаєте, яка різниця? З часом, рани загоюються, кістки зростаються і з колишнього вигляду не залишається і сліду. А ось з душею все не так. Такий, м’яко кажучи, «пом’ятий» вигляд вона має завжди. Не встигає просто загоюватися. Такий мертвий стан спостерігається постійно. І, здається, від безперервного нагетивізму, душа узялася темними плямами. І знаєте, що, мабуть, найприкріше? Я перестала вірити. Вірити, що все змінитися в кращий бік, що все буде добре, що душа все ще заживе. Немає більше надії. Пусто, і, схоже, навіть вже не боляче.
В дитинстві, коли ми падали, забивались, нас рідні кохані люди цілували, де болить і питали: «Ну як, легше? Вже не так болить?» Ми витирали сльози і казали: «Так». Мабуть, тому в моїй хворій голівці виникла така химерна думка, - «поцілуй мою душу». Чому її так само як і будь-яку іншу рану не можна поцілувати, подмухати на неї? Принаймні, від даного самонавіювання, - і справді стає легше.
Хтозна, можливо, я справді вже безнадійно «хвора» і лише прошу, молю – поцілуй мою душу.
Відредаговано: 03.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
