Кохання я тебе ненавиджу. Коханий я тебе люблю.

Знаєш, з кожним днем я все більше відчуваю як біль моя проходить. Це, мабуть, тебе і не хвилює, ти ніколи не знав, що я в тебе до безтями закохана. Та що тут казати, ти взагалі не знаєш про моє існування.

Та хіба мені це колись заважало? Я собі любила і знаходила в цьому щось приємне, щось особливе.

Ти мав дівчину, ти мав багато дівчат. За той час що я спостерігала, їх змінилось з десяток. Вони всі такі різні… і жодної схожої на мене. Не знаю, добре це чи погано.

Коли я проходила повз тебе, ти мене ніколи не помічав. Мабуть, я повинна була щось зробити, дати якось про себе знати? А я просто дивилася на тебе, посміхалась і милувалась.

Це радість, це кохання.

Я ніколи не думала, що любов може приносити біль та страждання. Як? Чому? Це ж якась нісенітниця. Ну і що, що він мене не помічає, головне що я його помітила. А мені цього цілком досить аби жити заради нього. Просто заради того, що він існує.

Вся ця ейфорія заполонила серце і розум.

І ось, настав той момент, коли кохання показало інший бік своєї медалі… Він мене зовсім не помічає. Я ніколи не буду йому потрібна. Ось воно… страждання, нарешті. Біль, нарешті. Чому ж ви не прийшли одразу, як тільки я закохалася? Навіщо було мордувати мене стільки років? Кохання я тебе ненавиджу. Коханий я тебе люблю.

Кохання… така дивна штукенція. Як якась кістка, що бува застрягає у горлі і фіг витягнеш. Намагаєшся чимось її проштовхнути, заїсти, запити, щоб врешті решт вилізла через одне місце. Справді, дуже дивна.