4.3. Кінець оповідання. Частина 4

Частина 4

4 квітня 1897 року

Четвертий день квітня у Херсоні був схожий на останній акорд симфонії — напружений, гучний, але з обіцянкою тиші, що приходить після бурі. Небо над містом очистилося від туману, але холодний вітер, що гудів у димарях, нагадував про те, що весна ще бореться з зимою, як правда бореться з брехнею. Я прокинувся з відчуттям, що сьогодні все завершиться: справа вбивства судді Власенка, павутина з ревнощів, зради й таємниць, і, найголовніше, мої сумніви про Сергія Ковальова, молодого слідчого, чиї сірі очі й легка посмішка розбудили в мені спогади про Марію, мою втрачену любов. Її ім’я, яке він назвав учора, впало в мою душу, як камінь у тиху воду, здіймаючи хвилі болю й надії. Чи міг він бути моїм сином? Ця думка, гостра, як лезо, не давала мені спокою, і я знав, що сьогодні мені доведеться знайти відповідь — не лише на питання про вбивство, а й про власне минуле.

Чай із бергамотом парував на столі, але я ледь торкнувся чашки, мої думки були деінде. Я розгорнув нотатник, перечитуючи записи: хустинка з ініціалами «О. К.», ніж із ціанідом, вино з беладоною, зізнання Ольги Кравченко, що любила Власенка, але залишила його живим, і гнів її чоловіка, який, за її словами, дізнався про зраду. Ісаак підтвердив, що Кравченко брав ціанід, а Ольга — беладону, але сліди ефіру в аптеці вказували на когось третього. І Сергій… Його слова про матір, Марію, і фотографія, яку він так поспішно ховав, змушували моє серце битися швидше. Я відчував, що правда, як тінь, уже стоїть за моїми плечима, чекаючи, коли я обернуся.

Ранок я почав із дільниці, де мав зустрітися з Сергієм. Він був там, стоячи біля дошки з нотатками про справу, його пальці нервово перебирали папери, а очі, сірі й глибокі, здавалися неспокійними, наче озера перед штормом. Я помітив, як він швидко сховав щось у кишеню — ту саму фотографію, що я бачив учора.

— Доброго ранку, Сергію Павловичу, — привітався я, намагаючись звучати спокійно. — Є щось нове?

Він підняв голову, його посмішка була стриманою, але в ній була тінь болю.

— Доброго ранку, Павле Івановичу, — відповів він. — Я перевірив Івана Рудого, того засудженого. Він був у місті тієї ночі, але має алібі — пиячив у шинку з товаришами. А ще… я знайшов дещо в паперах Власенка. Лист від Кравченка, датований тижнем тому. Він погрожував судді, якщо той не залишить його дружину в спокої.

— Погрожував? — перепитав я, відчуваючи, як павутина затягується. — Треба допитати Кравченка. І Ольгу. Але спершу… — я зупинився, дивлячись йому в очі. — Сергію, чому ти так нервуєш? І що за фотографія в твоїй кишені?

Він здригнувся, його пальці стиснули кишеню, наче він боявся, що я вихоплю її.

— Це… особисте, — тихо сказав він. — Не стосується справи.

— А якщо стосується? — наполягав я, відчуваючи, як мій голос стає різким. — Ти сказав, що твою матір звати Марія. Я знав одну Марію в Києві, багато років тому. Хто вона тобі?

Він відвів погляд, його щоки ледь помітно почервоніли.

— Вона… моя мати, — повторив він, його голос тремтів, як струна. — Але я не хочу про це говорити. Давайте займемося справою.

Я кивнув, але в душі відчув холод. Його слова лише посилили мої підозри, але я знав, що зараз не час тиснути. Ми вирушили до будинку Кравченків, де мали допитати подружжя. Будинок стояв біля річки, його дерев’яні стіни потемніли від часу, наче сторінки старої книги, а запах вологого моху гудів у повітрі, наче далекий хор. Кравченко зустрів нас у вітальні, його широкі плечі напружилися, а очі блищали гнівом, як вугілля перед спалахом.

— Знову ви? — буркнув він, його голос був хрипким, як скрип колеса. — Я сказав усе, що знав. Я не вбивав Власенка!

— А погрози? — втрутився Сергій, його тон був спокійним, але гострим, як лезо. — Ми знайшли ваш лист. Ви писали, що він заплатить, якщо не залишить вашу дружину.

Кравченко стиснув кулаки, його обличчя почервоніло.

— Так, я писав! — вигукнув він. — Цей бабій ганьбив мою сім’ю! Але я не чіпав його! Тієї ночі я був у складі, перевіряв товари. Питайте моїх працівників!

— А ваша дружина? — запитав я, дивлячись йому в очі. — Вона була з Власенком тієї ночі. Ви знали?

Він здригнувся, його очі потьмяніли, наче хмари закрили сонце.

— Знала, — тихо сказав він. — Вона зізналася. Але я… я не вбивця. Я хотів із ним поговорити, але не встиг.

Я записав його слова, але відчував, що він не все сказав. Ольга увійшла до кімнати, її обличчя було блідим, а руки тремтіли, тримаючи хустинку, схожу на ту, що я знайшов у кабінеті Власенка.

— Пані Ольго, — почав я, — ви сказали, що залишили Власенка живим. Але сусіди бачили вас біля його будинку пізно ввечері. Що ви приховуєте?

Вона затремтіла, її очі наповнилися сльозами.

— Я… я повернулася, — прошепотіла вона. — Хотіла поговорити ще раз. Але він був уже мертвий! Я побачила його, лежав на підлозі, із ножем у грудях. Я злякалася й утекла.

— А ніж? — втрутився Сергій, його голос був різким. — Ви торкалися його?

— Ні! — вигукнула вона. — Я нічого не чіпала! Клянуся!