4.2. Продовження. Частина 3

Частина 3

3 квітня 1897 року

Третій день квітня у Херсоні зустрів мене холодним подихом, наче місто вирішило видихнути свої таємниці разом із ранковим туманом. Вулиці, мокрі від нічного дощу, блищали, як дзеркала, що відбивали сіре небо, а далекий гомін річки нагадував шепіт, який кличе розгадати загадку. Я прокинувся з важким серцем, думки про вбивство судді Власенка гуділи в голові, наче рій бджіл, що не знаходять спокою. Але найгостріше, як ніж у старій рані, боліла думка про Сергія Ковальова — молодого слідчого з Києва, чиї сірі очі й легка посмішка так болісно нагадували мені Марію, мою втрачену любов. Чи міг він бути моїм сином? Ця підозра, мов тінь, переслідувала мене, і я відчував, що правда, як хвиля, наближається, готова або очистити, або потопити.

Чай із бергамотом, мій вірний супутник, парував на столі, але його аромат цього ранку здавався блідим, наче спогад, розмитий часом. Я розгорнув нотатник, перечитуючи вчорашні записи: хустинка з ініціалами «О. К.», ніж із запахом мигдалю, вино з беладоною, слова Ольги Кравченко, що тремтіли, як листя перед бурею. Ісаак підтвердив, що на лезі був ціанід, а у вині — беладона, що сповільнила реакцію Власенка перед смертю. Але хто був убивцею? Кравченко, чий гнів палав, як суха солома? Чи хтось із минулого судді, чий вирок залишив шрам у чиїйсь душі? І чому Сергій, із його пильним поглядом і дивною стриманістю, викликав у мені таке неспокійне відчуття?

Я вирішив почати день із розмови з Оленою Дмитрівною Шаповаловою, чия спостережливість була гострою, як скальпель хірурга. Але спершу я заглянув до дільниці, де Сергій уже сидів за столом, гортаючи папери Власенка. Його пальці рухалися швидко, але в його очах була тінь, наче він боровся з якоюсь внутрішньою бурею. Я помітив, як він дістав із кишені маленьку фотографію, швидко глянув на неї й сховав. Мій погляд зачепився за цей жест, і серце стиснулося: чи була це вона, Марія?

— Доброго ранку, Сергію Павловичу, — привітався я, намагаючись приховати своє хвилювання. — Знайшли щось нове?

Він підняв голову, його сірі очі блиснули, але посмішка була короткою, наче спалах свічки.

— Доброго ранку, Павле Івановичу, — відповів він. — Я перевірив справи Власенка за останні два роки. Є один чоловік, Іван Рудий, якого він засудив за крадіжку. Рудий погрожував йому в суді, казав, що «не забуде». Він вийшов із в’язниці місяць тому.

— Цікаво, — сказав я, записуючи ім’я. — Треба його знайти. А що з Ольгою Кравченко? Ти говорив із нею вчора?

Сергій кивнув, але його погляд став обережним, наче він ступав по тонкому льоду.

— Вона наполягає, що пішла додому після зустрічі з Власенком, — сказав він. — Але я перевірив: сусіди бачили її біля будинку судді пізно ввечері. Вона бреше.

Я відчув, як павутина справи затягується. Ольга бреше, Кравченко гнівається, Рудий погрожує. Але чому Сергій так пильно стежить за кожним моїм словом? Я вирішив відкласти цю думку й вирушив до гімназії, де Олена Дмитрівна проводила свої уроки. Її клас був тихим, лише легкий скрип крейди по дошці порушував тишу. Побачивши мене, вона відпустила учениць і підійшла, її очі блищали цікавістю, наче зірки в темному небі.

— Павле Івановичу, — сказала вона, поправляючи капелюшок, — я думала про Власенка. І про пані Кравченко. У гімназії шепотіли, що вона не просто зустрічалася з ним. Кажуть, вона була закохана, але боялася чоловіка. А ще… я бачила її вчора, біля церкви. Вона молилася, але виглядала так, ніби боїться власної тіні.

— Боїться? — перепитав я, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Чого? Чи кого?

Олена задумалася, її пальці легенько постукували по книзі.

— Не знаю, — тихо сказала вона. — Але вона тримала в руках хустинку, таку ж, як ви описували. І ще… я чула, як вона шепотіла щось про прощення. Може, вона знала, що станеться?

Я записав це, відчуваючи, як пазл починає складатися. Хустинка, молитва, страх. Але де в цій картині місце Сергія? Я подякував Олені й вирушив до аптеки Ісаака Лур’є. Його крамниця, як завжди, була схожа на алхімічну скарбницю: полиці гнулися від пляшечок, а повітря гуділо від запаху трав і спирту. Ісаак стояв за прилавком, тримаючи в руках колбу, і його цинічна усмішка з’явилася, щойно він побачив мене.

— Павле Івановичу, — привітався він, поправляючи окуляри, — ви виглядаєте, як людина, що намагається розгадати ребус, написаний невидимою фарбою. Що нового?

— Ціанід і беладона, — відповів я, дістаючи нотатник. — Ти перевірив журнали? Хто брав ці речовини?

Ісаак поставив колбу на стіл, його брови піднялися.

— Цікаво, — сказав він. — Ціанід брав Кравченко, два тижні тому. Казав, що для боротьби зі шкідниками в складі. А беладона… її брала пані Ольга, для «нервів». Але є ще дещо. Я знайшов у коморі сліди розлитого ефіру. Хтось був там без мого відома. І я думаю, що це не Кравченко.

— Хто? — наполягав я, відчуваючи, як повітря стає важким.

— Не знаю, — зізнався Ісаак. — Але твій новий колега, Сергій, приходив учора. Питав про отрути. Сказав, що для справи. Але його очі… вони були, як у людини, що шукає не лише відповіді.

Я відчув холод по спині. Сергій? Чи міг він бути замішаним? Чи, можливо, він шукав щось, пов’язане з його минулим — і моїм? Я подякував Ісааку й вирушив до будинку Кравченків, де мав зустрітися з Сергієм. Дорогою я помітив, як він іде попереду, його постать зливалася з туманом, наче привид. Я наздогнав його біля воріт.