4.1. Продовження. Частина 2

Частина 2

2 квітня 1897 року

Другий день квітня у Херсоні видався холодним, наче подих зими, що затрималася в місті, не бажаючи поступатися весні. Вітер гудів у димарях, ніби намагався розповісти старі історії, а небо, сіре й важке, здавалося, тримало в собі таємниці, які я мав розкрити. Я прокинувся з відчуттям, що справа Власенка — це не просто вбивство, а павутина, сплетена з людських пристрастей і давніх образ. Мої думки плуталися, наче нитки в старій скрині, але одна з них була гострою, як ніж: Сергій Ковальов, молодий слідчий із Києва, чиї сірі очі й легка посмішка так болісно нагадували мені Марію, мою втрачену любов. Чи міг він бути моїм сином? Ця думка гризла мене, як миша стару книгу, але я відганяв її, знаючи, що правда потребує доказів, а не примар спогадів.

Чай із бергамотом парував на столі, але його аромат цього ранку здавався блідим, наче спогад про літо в зимовий день. Я розгорнув нотатник, перечитуючи вчорашні записи: хустинка з ініціалами «О. К.», ніж із запахом мигдалю, вино з підозрілим присмаком. Ісаак обіцяв перевірити лезо й склянку, а Олена згадала про Ольгу Кравченко, заміжню пані, чиї стосунки з Власенком могли стати причиною його смерті. Але найгостріше в моїй пам’яті стояв Сергій — його погляд, що пронизував, наче промінь крізь туман, і його манера говорити, що видавала внутрішню напругу, ніби він ховав щось важливе.

Я вирішив почати день із розмови з купцем Кравченком, чий гнів, за чутками, міг бути мотивом убивства. Але спершу я пішов до дільниці, де мав зустрітися з Сергієм. Він уже був там, стоячи біля столу з архівними паперами Власенка, його пальці швидко гортали сторінки, а брови зосереджено насупилися. У його рухах була якась грація, але й напруга, наче струна, натягнута до межі.

— Доброго ранку, Сергію Павловичу, — привітався я, намагаючись приховати своє хвилювання. — Знайшли щось у справах Власенка?

Він підняв голову, його сірі очі блиснули, але посмішка була стриманою.

— Доброго ранку, Павле Івановичу, — відповів він. — Власенко мав багато ворогів. Два роки тому він засудив якогось купця за шахрайство, той погрожував йому. А ще є кілька скарг від селян, яких він оштрафував за дрібні порушення. Але нічого конкретного. А у вас що?

— Хустинка, — сказав я, дістаючи її з кишені. — Ініціали «О. К.». І чутки про пані Кравченко. Треба поговорити з її чоловіком.

Сергій кивнув, але його погляд затримався на хустинці трохи довше, ніж потрібно. Я помітив, як його пальці ледь помітно здригнулися, і це лише посилило мої підозри. Чи знав він щось, чого не казав? Чи, можливо, його приїзд до Херсона був невипадковим?

Ми вирушили до будинку Кравченка, що стояв на околиці міста, біля річки, де повітря було просякнуте запахом вологого моху й риби. Будинок був скромним, але міцним, із дерев’яними стінами, що потемніли від часу, наче старі сторінки книги. Кравченко, чоловік років сорока, із широкими плечима й обличчям, вирізьбленим гнівом, зустрів нас у вітальні, де пахло тютюном і свіжим хлібом.

— Що вам треба? — буркнув він, його голос був хрипким, як скрип старої вози. — Я зайнятий.

— Ми щодо Власенка, — сказав я, дивлячись йому в очі. — Його зарізали вчора ввечері. Кажуть, ви мали до нього претензії.

Кравченко здригнувся, його кулаки стиснулися.

— Претензії? — перепитав він, його голос став гучнішим, наче грім перед бурею. — Цей бабій залицявся до моєї дружини! Але я його не чіпав! У мене є справи важливіші, ніж ганятися за суддями!

— А де ви були вчора ввечері? — втрутився Сергій, його тон був спокійним, але гострим, як лезо.

Кравченко насупився, його очі звузилися.

— Удома, — відрізав він. — Питайте в Ольги, якщо не вірите. Але я вам кажу, я його не вбивав!

Я записав його слова, але відчував, що він щось приховує. Його гнів був справжнім, але за ним ховалася тінь страху, наче він боявся не лише за свою репутацію, а й за щось більше. Ми попрощалися, але я попросив Сергія стежити за будинком Кравченка — на всяк випадок.

Наступною зупинкою була аптека Ісаака Лур’є. Його крамниця, як завжди, була схожа на скарбницю алхіміка: полиці гнулися від пляшечок, а повітря гуділо від запаху трав і хімікатів. Ісаак стояв за прилавком, тримаючи в руках колбу, і його цинічна усмішка з’явилася, щойно він побачив мене.

— Павле Івановичу, — привітався він, поправляючи окуляри, — ви виглядаєте, як людина, що намагається зловити вітер. Що нового у справі Власенка?

— Запах мигдалю на ножі, — відповів я, дістаючи його з кишені. — І вино з дивним присмаком. Ти перевірив?

Ісаак узяв ніж, понюхав його, а потім нахилився над склянкою.

— Ціанід, — сказав він, його голос був тихим, але серйозним. — У малій дозі, не для вбивства, а для того, щоб приспати. А вино… тут є сліди беладони. Хтось хотів, щоб Власенко був слабким, коли ніж увійшов у його серце. Це не просто вбивство, Павле Івановичу. Це спланований удар.

— Хто мав доступ до таких речовин? — запитав я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— У моїй аптеці? — Ісаак знизав плечима. — Багато хто. Але ціанід і беладона — це не для кожного. Я перевірю журнали, але… ти чув про нового слідчого? Кажуть, він із Києва. І виглядає так, ніби знає більше, ніж каже.