Оповідання 4. Кров на пергаменті. Частина 1

Частина 1

1 квітня 1897 року

Сьогоднішній ранок у Херсоні був схожий на акварель, розмиту дощем: сіре небо, вологий вітер, що гнав по бруківці запах річкової твані, і далекий гомін дзвонів, що тремтів у повітрі, наче відлуння чиєїсь молитви. Я прокинувся раніше, ніж звик, із відчуттям, що цей день принесе щось несподіване, як лист, що довго мандрував, перш ніж знайти адресата. Чай із бергамотом, мій вірний товариш, парував на столі, але його аромат цього разу здавався надто тонким, щоб розігнати тіні, які оселилися в моїй душі. Минуле, що я так ретельно ховав у закутках пам’яті, останнім часом почало ворушитися, наче стара рана, що ноїть перед зміною погоди.

Я сидів біля вікна, гортаючи томик Достоєвського, коли до дверей постукав посильний. Хлопець, із мокрим від дощу волоссям і очима, що блищали від поспішності, простягнув мені листа від пристава Олексія Петровича. Папір був важким, ніби ввібрав у себе вологу херсонських вулиць, а почерк пристава — різким, як удар батога. У листі йшлося про вбивство: суддю Миколу Власенка знайшли мертвим у його кабінеті на Потьомкінській, із ножем у серці. Жодних слідів боротьби, жодних свідків, лише кров, що розтеклася по пергаменту його недописаного вироку. Пристав наполягав, щоб я негайно взявся за справу, бо Власенко був людиною впливовою, і його смерть уже здіймала хвилю чуток у місті.

Я зітхнув, відставив чай і зібрався. Але щойно я надягнув пальто, до кабінету увійшов чоловік, якого я не чекав. Високий, стрункий, років двадцяти дев’яти, із сірими очима, що дивилися пильно, але з якоюсь невловимою тінню невпевненості. Його обличчя, худорляве й гостре, мало риси, що здавалися знайомими, наче відображення в каламутній воді. Він представився як Сергій Павлович Ковальов, слідчий із Києва, якого прислали на посилення нашої групи.

— Доброго ранку, пане Греков, — сказав він, його голос був низьким, але з легкою хрипотою, що видавала напругу. — Мені доручили працювати з вами над справою Власенка. Сподіваюся, не буду тягарем.

Я подивився на нього, відчуваючи, як у грудях ворушиться щось дивне — суміш симпатії й підозри. Його манера триматися, легкий нахил голови, навіть спосіб, у який він поправляв манжет сорочки, нагадали мені когось із минулого. Київ… Це слово впало в мою душу, як камінь у тиху воду, здіймаючи хвилі спогадів. Багато років тому, у тому місті, я закохався в дівчину — Марію, із очима кольору літнього неба й сміхом, що звучав, як дзвіночки. Наші шляхи розійшлися, коли я повернувся до Херсона, а вона залишилася в Києві. Її тінь жила в мені всі ці роки, але чому цей молодий чоловік викликав у мені такі думки?

— Ласкаво просимо, Сергію Павловичу, — відповів я, намагаючись приховати своє замішання. — Справа Власенка складна. Ви готові до роботи?

— Готовий, — кивнув він, його посмішка була короткою, але щирою. — У Києві я мав справу з убивствами. Але, кажуть, у Херсоні свої… особливості.

Я посміхнувся, відчуваючи, як його слова лягають на душу, як перший сніг — легко, але холодно. Ми вирушили до будинку Власенка, що стояв на Потьомкінській, мов мовчазний свідок чужих трагедій. Його стіни, викладені сірим каменем, здавалися просоченими вологою й таємницями, а вікна, завішані важкими шторами, нагадували очі, що не хочуть бачити світ. Двері відчинила покоївка, літня жінка з обличчям, вирізьбленим зморшками, і очима, повними страху.

— Пане слідчий, — прошепотіла вона, тремтячи, — це жахливо. Пан Власенко… він лежав там, у кабінеті, весь у крові…

— Проведіть нас, — сказав я м’яко, намагаючись заспокоїти її. — І розкажіть, що ви бачили вчора ввечері.

Вона кивнула й повела нас коридором, де пахло воском і старим деревом. Кабінет Власенка був просторим, із високими полицями, заваленими книгами, і столом, що гнувся під вагою паперів. Посеред кімнати, на килимі, досі виднілася темна пляма крові, що в’їлася в тканину, як чорнило в пергамент. Ніж, із різьбленою рукояткою, лежав поруч, його лезо блищало в променях тьмяного світла, що пробивалося крізь штори.

Сергій нахилився над плямою, його пальці в рукавичках обережно торкнулися килима.

— Кров засохла, — сказав він, його голос був спокійним, але зосередженим. — Смерть настала годин дванадцять тому, можливо, пізно ввечері. Але дивно… жодних слідів боротьби. Він не пручався?

— Або не встиг, — відповів я, оглядаючи стіл. — Або знав убивцю.

Я помітив на столі склянку з залишками вина, що пахло солодко, але з ноткою чогось різкого, майже лікарського. Поруч лежав недописаний лист, адресований якійсь пані О., але текст обривався на півслові. Я записав це в нотатник, відчуваючи, як справа починає обростати тінню загадки.

— Пані покоївко, — звернувся я до жінки, що стояла в дверях, — хто був у будинку вчора ввечері?

Вона затремтіла, її пальці стиснули фартух.

— Нікого, пане, — прошепотіла вона. — Пан Власенко повернувся пізно, сказав, що буде працювати. Я пішла спати, а вранці… знайшла його.

— А гості? — наполягав Сергій, його погляд був гострим, як лезо. — Жінки, чоловіки? Хтось приходив?

Вона похитала головою, але її очі уникали його погляду.

— Ні… нікого, — пробурмотіла вона й поспішно вийшла.

Я подивився на Сергія, його брови злегка піднялися.

— Вона бреше, — тихо сказав він. — Або боїться.