3.3. Кінець оповідання. Частина 4

Частина 4

24 березня 1897 року

Сьогоднішній день був схожий на бурю, що нарешті розірвала хмари, оголивши небо — ясне, але холодне, як правда, яку я розкрив. Справа Савицького, що почалася як буденна крадіжка срібного медальйона, виявилася павутиною, сплетеною з жадібності, страху й давніх гріхів. Я пишу ці рядки пізно ввечері, коли свічка тріщить, кидаючи тіні на стіни, а мій чай із бергамотом давно охолонув. У грудях змішалися полегшення й туга, бо справедливість, хоч і перемогла, залишила гіркий присмак, як листя, пожовкле від часу.

Ранок 24 березня видався ясним, але вітер гудів у димарях Херсона, наче співав стару пісню про втрати й таємниці. Я прокинувся з відчуттям, що сьогодні все закінчиться. Учорашні слова Ісаака про ртуть і ефір, підроблений запис у його журналі, а також зізнання Ганни про Коваленка, лихваря з хрипким голосом, указували на нього, як стрілка компаса на північ. Я знав, що медальйон Анни Савицької — не просто коштовність, а ключ до минулого, яке хтось хотів або знищити, або привласнити. Фотографія Анни, із запискою «Анна, пробач», лежала на моєму столі, і її очі, вирізьблені часом, здавалися живими, ніби просили завершити її історію.

Я почав день із візиту до поліцейської дільниці, де мені повідомили, що Коваленка знайшли. Його крамниця, захована на околиці міста, біля старого ринку, була зачинена, але сусіди бачили, як він учора ввечері поспішно виносив якісь ящики. Я попросив пристава Олексія Петровича організувати обшук і вирушив туди разом із двома поліцейськими. Дорогою я думав про Ганну, чиї тремтячі руки видали її страх, і про Антона, чий борг став кайданами, що зв’язали його з Коваленком. А ще про Савицького, чий гнів приховував власну таємницю — страх перед минулим його роду.

Крамниця Коваленка була низькою будівлею з облупленою фарбою, її вікна закривали важкі віконниці, наче очі, що не хочуть дивитися на світ. Двері були замкнені, але поліцейський легко вибив їх плечем. Усередині пахло пилом, старим деревом і чимось різким, хімічним, що нагадало мені запах у кабінеті Савицького. Полиці були завалені антикваріатом: годинники, що давно зупинилися, бронзові статуетки, книги з пожовклими сторінками. У кутку стояв стіл, на якому лежали інструменти — пінцети, лупа, маленькі пляшечки з рідинами. Я нахилився ближче й помітив одну з них: ефір, із етикеткою аптеки Лур’є.

— Шукайте медальйон, — наказав я поліцейським, а сам узявся оглядати стіл.

Під купою паперів я знайшов зошит, списаний дрібним почерком. У ньому були нотатки про коштовності, їхню ціну й покупців. На останній сторінці я побачив запис: «Медальйон Савицьких. Срібло, 1827. Таємний механізм. Замовник — п. Л.». Я відчув, як серце стискається. Таємний механізм? І хто такий «п. Л.»?

У цей момент один із поліцейських покликав мене до комори, захованої за полицею. Там, у дерев’яній скриньці, лежав медальйон — срібний, із вигравіруваним орнаментом, що нагадував квіти, які в’януть. Я обережно взяв його, відчуваючи його вагу, наче він тримав не лише метал, а й століття болю. Але Коваленка в крамниці не було. Сусіди сказали, що він утік рано-вранці, залишивши все, крім одного клунка.

Я повернувся до дільниці з медальйоном і наказав розшукати Коваленка. Але спершу я пішов до будинку Савицького, щоб повернути реліквію й отримати відповіді. Господар зустрів мене у вітальні, його борода тремтіла від нетерпіння, а очі блищали, як у мисливця, що побачив здобич.

— Павле Івановичу, — прогримів він, — ви знайшли його? Мій медальйон?

Я дістав медальйон і поклав на стіл. Савицький схопив його, його пальці тремтіли, наче він тримав не річ, а частину своєї душі.

— Дякую, — тихо сказав він, але його голос був хрипким, як у людини, що ледь стримує сльози. — Ви не уявляєте, що це для мене означає.

— Я уявляю, — відповів я, дістаючи фотографію Анни. — Але ви не все розповіли. Що за таємниця в медальйоні? І чому ви боялися її?

Він здригнувся, його очі потьмяніли.

— Це стара історія, — пробурмотів він. — Моя прабабуся, Анна… її звинуватили в крадіжці коштовностей у пана Лозинського, багатія з Одеси. Вона клялася, що невинна, але її заслали до Сибіру. Медальйон був її єдиною пам’яткою. Кажуть, у ньому заховано лист, який міг би довести її невинність. Але я… я ніколи не наважувався його відкрити. Боявся, що правда зруйнує наш рід.

— Лозинський? — перепитав я, згадуючи запис у зошиті Коваленка. — п. Л.?

Савицький кивнув, його обличчя стало сірим, як попіл.

— Його нащадки досі живуть в Одесі, — сказав він. — Вони завжди хотіли повернути те, що, як вони вважали, належить їм. Але я не віддав би медальйон. Ніколи.

Я відчув, як павутина розплутується. Коваленко працював на когось із Лозинських, які знали про таємницю медальйона. Він використав Ганну, шантажуючи її братом, і Антона, чиї борги зробили його маріонеткою. Але медальйон був у моїх руках, і я вирішив відкрити його.

— Давайте подивимося, — сказав я, беручи медальйон.

Савицький здригнувся, але не заперечив. Я уважно оглянув його. На звороті був ледь помітний шов, наче крихітна тріщина. Я натиснув, і з тихим клацанням медальйон розкрився. Усередині лежав складений папірець, пожовклий від часу. Я розгорнув його. Це був лист, написаний дрібним почерком Анни Савицької.

«Пане Лозинський, я не крала ваших коштовностей. Ви знаєте, хто це зробив, але мовчите, бо боїтеся за свою репутацію. Я проклинаю вас і ваш рід за мою долю. Анна Савицька, 1827».