3.2. Продовження. Частина 3

Частина 3

23 березня 1897 року

Туман, що огорнув Херсон цього ранку, був густим, наче молоко, розлите в повітрі, і здавався живим, ніби намагався шепотіти таємниці міста. Я прокинувся з важкою головою, думки про медальйон Савицького гуділи в мені, як бджоли в вулику. Учорашні слова Ганни, покоївки, про «нього», що змусив її боятися, і натяк на Анну Савицьку, чия фотографія лежала в моїй кишені, не давали спокою. Чай із бергамотом, мій вірний супутник, цього разу здавався надто слабким, щоб розігнати морок, що оселився в душі. Я відчував, що справа Савицького — це не просто крадіжка, а двері до минулого, які хтось дуже не хоче відчиняти.

Сьогодні я вирішив почати з розмови з Мартою, дочкою Савицького, яка, за словами Олени Дмитрівни, була налякана і щось знала. Але спершу я заглянув до Ісаака Лур’є, який обіцяв перевірити зразок порошку зі скриньки. Його аптека, як завжди, була схожа на печеру алхіміка: полиці гнулися від пляшечок, а повітря було просякнуте запахом трав і хімікатів, що танцювали в променях тьмяного світла. Ісаак стояв за прилавком, тримаючи в руках колбу, і його очі блищали, як у кота, що побачив мишу.

— Павле Івановичу, — привітався він, не відриваючи погляду від своєї роботи, — ви виглядаєте, як людина, що намагається зловити тінь. Є новини?

— Є питання, — відповів я, дістаючи нотатник. — Що з порошком? І що ти знаєш про ефір у поєднанні з нітратом срібла?

Ісаак поставив колбу на стіл, його брови піднялися, а усмішка стала хитрою, наче він розгадав загадку, яку я ще не поставив.

— Порошок — це суміш, — почав він, поправляючи окуляри. — Нітрат срібла, аміак і сліди ефіру. Це не просто для чищення срібла, Павле Івановичу. Таку суміш використовують для… скажімо, створення фотографій. Або для чогось іншого, темнішого. Ефір може приспати людину, якщо знати, як його застосувати. А ще я перевірив журнали. Ганна брала аміак, але ефір? Його хтось узяв без запису. І я знаю, хто мав доступ до моєї комори.

— Хто? — запитав я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— Антон Савицький, — відповів Ісаак, його голос став тихим, але гострим, як скальпель. — Він приходив місяць тому, казав, що потрібні ліки для матері. Але я бачив, як він оглядав полиці. А ще… — він знизив голос, — у місті ходять чутки, що він винен якомусь лихвареві. Великі гроші. Може, медальйон був його способом розрахуватися?

Я записав це, відчуваючи, як павутина справи затягується. Антон, Ганна, таємничий «він» із хрипким голосом. І фотографія Анни Савицької, що лежала в моїй кишені, наче тягар минулого. Попрощавшись із Ісааком, я вирушив до гімназії, де Олена Дмитрівна обіцяла поговорити з Мартою.

Гімназія була тихою, лише далекий гомін дівчачих голосів долинав із коридорів. Олена зустріла мене біля входу, її обличчя було серйозним, але очі блищали цікавістю, наче зірки в туманну ніч.

— Павле Івановичу, — сказала вона, поправляючи капелюшок, — я говорила з Мартою. Вона прийшла сьогодні, але виглядає, як привид. Сказала, що боїться за брата. Каже, він вплутався в щось небезпечне. І ще… вона згадала медальйон. Сказала, що бачила, як Ганна тримала його в руках, але не в кабінеті, а в саду.

— У саду? — перепитав я, відчуваючи, як пазл починає складатися. — Коли?

— Позавчора ввечері, — відповіла Олена. — Марта бачила її з вікна. Ганна стояла біля старого дуба, тримала щось блискуче й розмовляла з кимось. Марта не розгледіла, але чула голос. Чоловічий, хрипкий.

Я кивнув, записавши це. Хрипкий голос, знову. Той самий, про який говорив Антон. Я подякував Олені й попросив її тримати Марту під наглядом. Потім я вирушив до будинку Савицького, але цього разу вирішив піти не до господаря, а до саду. Старий дуб, про який згадала Марта, стояв у глибині подвір’я, його гілки гнулися під вагою часу, наче старі руки, що тримають забуті спогади. Я обійшов дерево, оглядаючи землю. Під однією з гілок я помітив сліди — нечіткі, але свіжі, ніби хтось недавно стояв тут. А ще — маленький клаптик паперу, пожовклий, із вицвілим написом. Я підняв його. «Анна, пробач» — було написано каліграфічним почерком, що нагадував той, на фотографії.

Я сховав папірець у кишеню й повернувся до будинку. Савицький зустрів мене у вітальні, його борода тремтіла від гніву.

— Павле Івановичу, — прогримів він, — це вже занадто! Моя сім’я страждає, а ви ходите й шукаєте привидів! Де мій медальйон?

— Я близький до відповіді, — відповів я спокійно. — Але мені треба поговорити з Ганною. І з Антоном. Зараз.

Ганна увійшла до вітальні, її руки тремтіли, а очі були червоні, наче вона плакала. Антон стояв позаду, його обличчя було блідим, як полотно.

— Ганно, — почав я, дивлячись їй у вічі, — я знаю, що ти тримала медальйон. У саду, позавчора. З ким ти розмовляла? Хто цей чоловік із хрипким голосом?

Вона здригнулася, її губи затремтіли.

— Я… я не можу сказати, — прошепотіла вона. — Він мене знищить.

— Хто він? — наполягав я. — Лихвар? Той, кому Антон винен гроші?

Антон різко підняв голову, його очі спалахнули.

— Я не брав медальйон! — вигукнув він. — Я винен гроші, так, але я не крав! Ганна… вона сама прийшла до мене, сказала, що може допомогти. Що він пообіцяв списати мій борг, якщо я дістану медальйон.