3.1. Продовження. Частина 2

Частина 2

22 березня 1897 року

Ранок 22 березня видався сирим, наче херсонські вулиці вирішили вбратися в туман, як у стару шаль, що пахне вологістю й минулим. Я прокинувся від стуку дощових крапель об шибки, і цей звук, монотонний, як тикання годинника, навіяв думки про вчорашню справу. Медальйон Савицького, його тіні на стінах, запах хімікатів і пожовкла фотографія Анни, що лежала в моїй кишені, — усе це кружляло в голові, наче листя, підхоплене вітром. Чай із бергамотом, як завжди, стояв на столі, але його аромат цього разу здавався блідим, наче розбавленим дощем. Я відчував, що справа Савицького — не просто крадіжка, а павутина, у якій заплуталися старі гріхи й нові страхи.

Сьогодні я вирішив почати з Ісаака Лур’є. Його аптека, захована в тіні Суворовської вулиці, була для мене не лише місцем, де можна знайти відповіді, а й острівцем спокою, де розум прояснюється, як після доброї книги. Я взяв із собою зразок порошку зі скриньки Савицького, загорнутий у хустинку, і вирушив до нього. Дорогою дощ періщив по бруківці, і я, ховаючись під парасолею, думав про Антона, сина Савицького, чиї очі ховали більше, ніж він казав, і про Ганну, покоївку, чиї тремтячі руки видавали страх, міцніший за її мовчання.

Аптека Лур’є зустріла мене звичним запахом трав і спирту, що гудів у повітрі, наче далекий хор. Ісаак стояв за прилавком, перебираючи скляні пляшечки, і його окуляри блищали в тьмяному світлі лампи, наче два маленькі маяки.

— Павле Івановичу, — привітався він, не відриваючи погляду від своєї роботи, — ви виглядаєте, як людина, що загубилася в лабіринті, але вперто шукає вихід. Що приніс цього разу?

— Порошок, — відповів я, розгортаючи хустинку. — Зі скриньки Савицького. І запах, про який казала покоївка. Різкий, як для чищення срібла. Що скажеш?

Він узяв зразок, понюхав його, а потім, із виглядом алхіміка, що розгадує таємницю філософського каменя, підніс до світла.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Це не просто засіб для чищення. Це суміш аміаку з чимось ще… можливо, нітрат срібла. Але тут є дещо незвичайне. Слабкий відтінок ефіру. Таке не купиш у звичайній крамниці. Це з моєї аптеки, Павле Івановичу.

— Твоєї? — перепитав я, відчуваючи, як серце стискається. — Хто брав?

Ісаак знизав плечима, але його очі блиснули хитрістю.

— Останнім часом — лише кілька людей. Савицький купував ліки для дружини, але це було щось від кашлю. А от покоївка їхня, Ганна, приходила тиждень тому. Казала, потрібен засіб для чищення срібла, бо господар дуже вимогливий. Я продав їй аміак, але… ефір? Це вже інша історія.

— Ефір? — я нахилився ближче. — Для чого?

— Для багатьох речей, — відповів він, поправляючи окуляри. — Але в поєднанні з нітратом срібла… це може бути щось для обробки металу. Або для чогось іншого. Дай мені день, я перевірю.

Я кивнув, записавши його слова в нотатник. Ісаак мав хист знаходити відповіді там, де інші бачили лише хаос, і я знав, що він не підведе. Попрощавшись, я вирушив до гімназії, де Олена Дмитрівна Шаповалова проводила свої уроки. Її класна кімната була оазою порядку: парти вишикувані, як солдати на параді, а на дошці — акуратні записи про історію Київської Русі. Побачивши мене, вона відпустила учениць і підійшла, тримаючи в руках книгу, що пахла старою паперовою пилюкою.

— Павле Івановичу, — сказала вона, її голос був м’яким, але з ноткою сталі, — я чекала вас. Марта Савицька сьогодні не прийшла на уроки. Кажуть, захворіла, але я бачила її вчора ввечері біля будинку. Вона виглядала… наляканою.

— Наляканою? — перепитав я, відчуваючи, як павутина справи затягується. — Що вона робила?

— Стояла біля воріт, — відповіла Олена, її пальці легенько постукували по книзі. — Дивилася на вулицю, ніби когось чекала. А коли побачила мене, швидко пішла в будинок. І ще… я чула, як вона шепотіла щось про «той медальйон». Я не розчула, але її голос тремтів.

Я дістав із кишені фотографію Анни Савицької й показав Олені.

— Це вона, — кивнула Олена. — Прабабуся Савицьких. У гімназії є старі альбоми, я бачила її портрет. Але чому ви питаєте?

— Бо медальйон пов’язаний із нею, — відповів я. — І я думаю, що його вкрали не через гроші. Є щось більше. Таємниця, про яку Савицький не хоче говорити.

Олена задумалася, її очі звузилися, наче вона намагалася розгледіти щось за горизонтом.

— Знаєте, Павле Івановичу, — сказала вона, — у місті ходять чутки про той медальйон. Кажуть, Анна Савицька отримала його від якогось пана, але після того її життя стало… нещасливим. Мовляв, медальйон приносить біду. Я не вірю в прокляття, але люди бояться. Може, хтось із родини хотів позбутися його?

— Або навпаки, — відповів я, — хтось хотів його забрати, щоб використати. Але для чого?

Ми домовилися, що Олена поговорять із Мартою, якщо та з’явиться в гімназії, а я тим часом вирішив повернутися до будинку Савицького. Господар зустрів мене з тим самим вулканічним темпераментом, але цього разу в його очах було більше втоми, ніж гніву.

— Павле Івановичу, — прогримів він, — є якісь новини? Я вже не сплю ночами! Цей медальйон — моя гордість, моє спадщина!

— Я працюю над цим, — відповів я спокійно. — Але мені треба поговорити з Антоном. І з Ганною. Окремо.