Оповідання 3. Таємничий медальйон. Частина 1

Частина 1

21 березня 1897 року

Сьогоднішній день почався з того, що я прокинувся від скрипучого голосу вітру, який гнав по бруківці Херсона сухе листя, наче зграю переляканих птахів. Березень у нашому місті — примхливий, як настрій старої пані, що ніяк не може вирішити, чи їй плакати дощем, чи усміхатися сонцем. Я лежав у ліжку, слухаючи цей гомін, і думав, що тиша мого кабінету, де чекає недочитаний томик Гоголя, буде єдиним притулком цього дня. Але доля, як завжди, мала інші плани.

Чай із бергамотом, мій вірний супутник, уже парував на столі, коли до дверей постукав посильний. Хлопчисько, худий і весь у ластовинні, простягнув мені листа від пристава. Папір пахнув тютюном і був зім’ятий, ніби його довго тримали в кулаці. У листі йшлося про крадіжку в будинку купця Савицького — неабияку, а сімейної реліквії, срібного медальйона, що, за словами господаря, вартував більше, ніж уся його крамниця. Пристав наполягав, щоб я взявся за справу негайно, бо Савицький, чоловік із характером вулкана, уже погрожував написати скаргу до губернатора. Я зітхнув, допив чай і зібрався. Гоголь мав зачекати.

Будинок Савицького стояв на розі Суворовської, мов мовчазний велетень, що пильно стежить за перехожими. Його стіни, викладені червоною цеглою, виблискували від ранкової роси, а високі вікна з різьбленими наличниками нагадували очі, які бачили забагато. Я постукав у важкі дубові двері, і мене зустрів сам господар — чоловік років шістдесяти, із бородою, що скидалася на сніговий замет, і очима, гострими, як бритва.

— Павле Івановичу, нарешті! — прогримів він, простягаючи руку, тверду, як корабельна щогла. — Ви ж знаєте, що в мене вкрали? Медальйон! Срібний, із портретом моєї прабабусі, царство їй небесне. Це не просто річ, це… це душа нашого роду!

— Розкажіть усе по порядку, пане Савицький, — відповів я, дістаючи нотатник. — Коли ви помітили пропажу? Хто був у будинку?

Він запросив мене до вітальні, де пахло воском і старим деревом. На стінах висіли портрети його предків, які дивилися на нас із суворою цікавістю. Савицький сів у крісло, що рипіло під його вагою, і почав розповідати.

— Учора ввечері я перевіряв кабінет, як завжди перед сном. Медальйон лежав у скриньці, на моєму столі. А сьогодні вранці — нема! Двері зачинені, вікна цілі, ніяких слідів. У будинку були тільки мої: дружина, син Антон, дочка Марта і прислуга — кухарка й покоївка. Чужих не було, клянуся!

— А що за медальйон? — запитав я, відчуваючи, як у грудях заворушився той знайомий холодок, що завжди супроводжував справжню загадку.

Савицький зітхнув, його пальці нервово барабанили по підлокітнику.

— Це не просто прикраса. Моя прабабуся, Анна Савицька, отримала його від якогось пана ще за часів Катерини. Кажуть, у тому медальйоні є таємниця, але я в ці байки не вірю. Проте він коштовний, Павле Івановичу. І для мене, і для роду.

Я записав усе й попросив оглянути кабінет. Савицький провів мене до просторої кімнати, де панував запах тютюну й шкіри. Стіл із червоного дерева був завалений паперами, а на полицях тіснилися книги й статуетки. Скринька, де зберігався медальйон, стояла на видному місці. Вона була дерев’яною, із різьбленим орнаментом, але без замка — лише з простою засувкою. Я нахилився, щоб роздивитися. На поверхні скриньки виднілися ледь помітні плями, ніби від пальців, і слабкий запах — не тютюну, а чогось різкого, хімічного.

— Хто мав доступ до кабінету? — запитав я, не відводячи погляду від скриньки.

— Тільки я, — відповів Савицький. — Ну, і покоївка, Ганна, прибирає. Але вона у нас уже п’ять років, я їй довіряю, як собі!

Я кивнув, але в душі посміхнувся. Довіра в таких справах — річ хитка, як тінь на стіні, що зникає, щойно повернеш свічку. Ми повернулися до вітальні, де вже зібралася вся родина. Дружина Савицького, пані Євдокія, була тендітною жінкою з очима, повними тривоги. Дочка Марта, років двадцяти, трималася осторонь, тримаючи в руках вишивку, яку вона, здається, навіть не торкалася. А Антон, молодший син, сидів біля вікна, нервово крутячи в руках годинник. Його обличчя було блідим, а під очима залягли тіні, ніби він не спав кілька ночей.

— Антоне, — звернувся я до нього, — ви вчора були вдома?

Він здригнувся, ніби я його вдарив.

— Так, був, — відповів він тихо. — У своїй кімнаті. Читав.

— А ввечері? Біля кабінету батька не проходили?

— Ні, — відрізав він, але його голос тремтів, як струна, що ось-ось порветься.

Я не наполягав, але помітив, як Марта швидко глянула на брата, а потім опустила очі. Пані Євдокія зітхнула, а Савицький гримнув кулаком по столу.

— Павле Івановичу, не мучте мою сім’ю! — вигукнув він. — Це хтось із прислуги, я певен! Ганна чи кухарка, більше нікому!

Я подякував за гостинність і попросив дозволу поговорити з прислугою. Ганна, покоївка, чекала в кухні. Їй було років двадцять п’ять, худорлява, із русявим волоссям, зібраним у тугу косу. Її руки, коли вона подавала мені склянку води, тремтіли, а очі уникали мого погляду.

— Ганно, — почав я м’яко, — ви прибирали в кабінеті пана Савицького вчора?

— Так, пане, — відповіла вона тихо. — Як завжди, пополудні.

— А скриньку бачили? Ту, що на столі?