2.3. Кінець оповідання. Частина 4

Частина 4

14 березня 1897 року

Цей день видався довгим, як ціла вічність, але нарешті справа Марії Коваль дійшла до своєї гіркої розв’язки. Я пишу ці рядки пізно ввечері, сидячи за столом, де досі стоїть недопита чашка чаю з бергамотом. Свічка тріщить, кидаючи тіні на стіни, і я відчуваю, як у грудях змішуються полегшення й тяжка туга. Правда, яку ми розкрили, не принесла радості, але принаймні повернула Марії справедливість — чи те, що від неї залишилося.

Ранок почався з того, що я отримав звістку від поліцейських: Петра Кравця знайшли. Він намагався дістатися до Одеси, але його затримали на залізничній станції в Миколаєві. Я одразу вирушив до дільниці, де його тримали. Кравець, чоловік років тридцяти, із грубими рисами обличчя й неспокійними очима, сидів у камері, нервово стискаючи руки. Його одяг — темна вовняна куртка — був схожий на той шматочок тканини, що я знайшов біля горіха. Я не став гаяти часу.

— Петре, — почав я, сідаючи навпроти, — ти знаєш, чому тут. Розкажи про Марію. І про хлороформ. І про мотузок.

Він мовчав, дивлячись у підлогу, але його пальці тремтіли. Я чекав. Нарешті він підняв голову.

— Я не хотів… — пробурмотів він. — Це все він. Отець Григорій. Він сказав, що її треба зупинити. Що вона ганьбить усіх нас.

— Ганьбить? — перепитав я. — Через дитину?

Кравець кивнув, його голос став хрипким.

— Вона прийшла до нього, плакала, просила допомогти. Казала, що не може так жити, що хоче поїхати до матері. Але він… він сказав, що цього не можна допустити. Що люди дізнаються, і тоді семінарії кінець. А я… я просто слухався.

Я відчув, як кров прилила до скронь. Отець Григорій, суворий пастир, який читав мені проповіді про гріх, був у центрі цього кошмару.

— Як усе сталося? — наполягав я.

Кравець зітхнув, ніби з нього випустили повітря.

— Я взяв хлороформ зі складу. Отець сказав, що треба її приспати, щоб не кричала. Ми дочекалися вечора, коли вона йшла до каплички. Я… я схопив її, притис ганчірку до обличчя. Вона пручалася, дряпалася, але швидко затихла. А потім ми… повісили її. На тому горіху. Отець сказав, що так усі подумають, ніби вона сама.

— А хрестик? — запитав я, згадуючи ініціал «Г». — Це його?

Кравець кивнув.

— Вона його носила. Казала, що він від нього. Я хотів забрати, але не встиг.

Я записав усе, відчуваючи, як усе остаточно складається. Повернувшись до Херсона, я одразу пішов до каплички. Отець Григорій був там, як і вчора, але цього разу його обличчя було блідим, а руки тремтіли, коли він перебирав папери.

— Отче, — сказав я без привітань, — Петро Кравець усе розповів. Про хлороформ. Про мотузок. Про вас.

Він різко підняв голову, його очі блиснули, але одразу потьмяніли.

— Ви не розумієте, Павле Івановичу, — тихо сказав він. — Вона була гріховна. Вона могла зруйнувати все, що я будував роками. Семінарію, церкву, віру людей.

— І ви вирішили її вбити? — мій голос був холодним, як ранковий вітер.

— Не я! — вигукнув він. — Кравець! Я тільки… просив його зробити так, щоб вона зникла. Я не думав, що він…

Він не договорив, його плечі опустилися. Я викликав поліцейських, і отця Григорія забрали. Він не пручався, лише бурмотів щось про прощення й Божий суд.

Після цього я зустрівся з Ісааком і Оленою Дмитрівною в моїй квартирі. Ісаак приніс пляшку вина, яку я, попри втому, погодився відкоркувати. Олена Дмитрівна сиділа біля вікна, тримаючи в руках той самий зошит, де вона робила нотатки.

— Отже, — почав Ісаак, наливаючи вино, — отець Григорій і його вірний слуга Кравець. Хто б подумав? Який цинізм — убити дівчину, щоб захистити «святу репутацію».

— Не цинізм, — тихо сказала Олена Дмитрівна. — Страх. Вони боялися не за репутацію, а за себе. За своє місце в цьому світі.

Я кивнув, відчуваючи, як її слова відгукуються в мені. Страх — найсильніший мотив. Страх Марії перед соромом. Страх Григорія перед розголосом. Страх Кравця перед своїм господарем.

— А що з листом? — запитала Олена Дмитрівна. — Ви відправите його матері?

Я дістав із кишені недописаний лист Марії. «Мамо, я не знаю, як сказати… Я не винна, але мені так соромно…» Я довго дивився на ці рядки, а потім поклав лист назад.

— Відправлю, — сказав я. — Вона має знати. Хоч це й розіб’є їй серце.

Ми посиділи ще трохи, згадуючи Марію, її коротке життя, її надії. Ісаак, як завжди, намагався розбавити похмуру атмосферу жартами, але навіть його цинізм цього вечора здавався вимушеним. Олена Дмитрівна мовчала, дивлячись у вікно, і я знав, що вона думає про те саме, що й я: скільки ще таких Марій ховаються за мовчанням цього міста?

Коли вони пішли, я залишився сам. Пристав, дізнавшись про арешт Григорія й Кравця, лише похитав головою й буркнув, що це «створить проблеми». Але я бачив у його очах полегшення — справа закрита, і тиск ізгори припиниться. Мені ж полегшення не було. Справедливість перемогла, але якою ціною?