2.2. Продовження. Частина 3

Частина 3

13 березня 1897 року

Сьогоднішній день був насиченим, як рідко буває, і я відчуваю, як утома осідає в кістках, але водночас у голові вирує той особливий азарт, що з’являється, коли справа наближається до розв’язки. Учорашні слова Ісаака про те, що «мертві мовчать», не давали мені спокою всю ніч. Я прокинувся ще затемна, заварив чай, але навіть його аромат не зміг відволікти від думок про Марію, її лист, хрестик і той солодкий запах, про який згадав семінарист.

Ранок я почав із візиту до каплички. Отець Григорій, про якого вчора згадував сторож, мав бути там, готуючись до ранкової молитви. Капличка була маленькою, з потемнілими від часу стінами й запахом ладану, що просочив усе довкола. Отець Григорій, чоловік років п’ятдесяти, із сивою бородою й суворим поглядом, стояв біля вівтаря, перебираючи якісь папери. Побачивши мене, він насупився, але привітався чемно.

— Павле Івановичу, — сказав він низьким голосом, — чув, що ви розслідуєте смерть тієї бідолашної дівчини. Самогубство — страшний гріх, але що тут удієш?

— Можливо, отче, це й не самогубство, — відповів я, уважно стежачи за його реакцією. — Є деякі… невідповідності.

Його пальці, що тримали папери, ледь помітно здригнулися, але він швидко опанував себе.

— Невідповідності? — перепитав він. — Яка ж тут може бути таємниця? Дівчина згрішила, не витримала сорому…

— А ви знали про її стан? — перебив я. — Про дитину?

Він змовчав, його погляд став ще важчим. Замість відповіді він узявся розповідати про те, як часто люди слабнуть перед спокусами, і як церква намагається їх урятувати. Я слухав, але мої очі блукали по капличці. На полиці біля вівтаря стояла склянка, подібна до тих, що я бачив у складі, — із залишками воску й тонким мотузком, яким обв’язують пляшки. Я підійшов ближче, ніби випадково.

— Ці мотузки у вас звідки, отче? — запитав я, вказуючи на склянку.

— Зі складу, звісно, — відповів він, трохи зніяковівши. — Ми беремо там свічки, ладан, усе необхідне для служби.

— І часто ви туди ходите?

— Коли треба, — відрізав він, і я зрозумів, що більше з нього зараз не витягну.

Попрощавшись, я вийшов із каплички, але не поспішав іти. Обійшов горіх, на якому знайшли Марію, ще раз оглянув бруківку. Цього разу я помітив дещо нове — маленький шматочок тканини, зачеплений за кору дерева. Темно-синя, груба, як із ряси чи робочого одягу. Я обережно зняв його й сховав у кишеню.

Наступною зупинкою була аптека Ісаака. Він саме перебирав якісь пляшечки, коли я зайшов. Побачивши мене, він усміхнувся своєю звичною цинічною усмішкою.

— Павле Івановичу, ви виглядаєте, як людина, що знайшла ключ, але не знає, до якого замка він пасує.

— Щось у цьому є, — зізнався я, дістаючи шматочок тканини. — Ось, знайшов біля горіха. А ще поговорив із отцем Григорієм. Він нервує, Ісааку. І мотузки в капличці — такі ж, як у складі.

Лур’є уважно оглянув тканину, понюхав її (ця його звичка завжди мене дивувала) і кивнув.

— Схоже на вовну. І запах… ладан, але з домішкою чогось хімічного. Можливо, хлороформу. Я перевірю склад ще раз, але якщо там був хлороформ, це багато що пояснює. Приспати, повісити, зробити вигляд, що це самогубство…

— Але хто? — запитав я, відчуваючи, як усе ближче підступає до правди. — Отець Григорій? Чи хтось із його оточення?

— Або хтось, хто мав доступ до складу й каплички, — відповів Ісаак. — І до хлороформу. Я перевірю, хто брав хімікати останнім часом.

Ми домовилися зустрітися ввечері, а я тим часом пішов до Олени Дмитрівни. Вона була в гімназії, але погодилася вийти на кілька хвилин. Я розповів їй про тканину, запах і розмову з отцем Григорієм.

— Хрестик із ініціалом «Г», — задумливо сказала вона. — Це може бути Григорій. Але… знаєте, Павле Івановичу, я пригадала ще дещо. Марія якось обмовилася, що їй хтось із семінаристів обіцяв допомогти. Може, це був Соколов? Або хтось інший?

— Соколов чув кроки, — нагадав я. — І запах. Він не виглядає винним, але, можливо, він знає більше, ніж каже.

Олена Дмитрівна кивнула, її очі блиснули тим особливим вогником, який я помічав щоразу, коли вона відчувала, що ми на правильному шляху.

— А якщо це не один чоловік? — раптом сказала вона. — Якщо їх було двоє? Один приспав, інший… закінчив?

Ця думка вразила мене, як грім. Двоє. Один із доступом до хлороформу, інший — до мотузки й каплички. Я подякував Олені Дмитрівні й поспішив до семінарії, де мав поговорити з Іваном Соколовим ще раз.

Семінарист виглядав краще, ніж учора, але все ще нервував. Я сів навпроти нього й одразу перейшов до справи.

— Іване, — сказав я, дивлячись йому в очі, — ти щось приховуєш. Я знаю, що ти чув кроки. Знаю про запах. І знаю, що Марія довіряла комусь із семінаристів. Це був ти?

Він здригнувся, його пальці стиснули чотки так, що кісточки побіліли.

— Я… я не… — почав він, але його голос тремтів. — Я тільки хотів допомогти. Вона плакала, казала, що її змушують мовчати. Що він… він не дозволить їй залишити дитину.