2.1. Продовження. Частина 2

Частина 2

12 березня 1897 року

Ранок видався сірим і холодним, ніби небо над Херсоном вирішило підкреслити похмурий настрій цієї справи. Я прокинувся раніше, ніж звик, із відчуттям, що вчорашні події лише верхівка чогось значно глибшого. Чай із бергамотом, зазвичай мій вірний супутник, сьогодні здавався надто гірким, тож я відставив чашку й узявся переглядати нотатки. Мотузок із аптекарської тари, подряпини на руках, недописаний лист до матері, слова Олени Дмитрівни про дитину… Усе це крутилося в голові, як уривки погано складеної мозаїки.

Я вирішив почати день із візиту до лікарняного складу, де, за словами Ісаака, зберігалися ті самі мотузки. Але спершу зайшов до кабінету, де на мене вже чекав пристав, Олексій Петрович, чоловік із вусами, що завжди видавалися надто пишними для його худорлявого обличчя. Він нервово постукував пальцями по столу, що ніколи не віщувало нічого доброго.

— Павле Івановичу, — почав він без зайвих привітань, — треба швидше закрити цю справу. Самогубство, і все. Навіщо копати? Дівчина була в делікатному стані, сором перед людьми, ось і… Ви ж розумієте.

Я подивився на нього, відчуваючи, як у грудях заворушилася стара знайома — злість на «загальні правила», які так часто змушують заплющувати очі на правду.

— Олексію Петровичу, — відповів я спокійно, — якщо це самогубство, то чому мотузок із внутрішнього складу? І чому подряпини на руках, ніби вона боролася? А лист до матері? Ви читали?

Він зніяковів, відвів погляд.

— Ну… я не читав. Але ж… слухайте, є тиск ізгори. Кажуть, у семінарії не хочуть розголосу. Той хлопець, Соколов, він же там вчиться. А капличка — біля лікарні, де працює духовенство.

— Тиск? — перепитав я, піднімаючи брову. — То ви пропонуєте мені написати «самогубство» й піти пити чай?

Олексій Петрович почервонів, але промовчав. Я взяв капелюха й вийшов, залишивши його обмірковувати свою пропозицію.

Лікарняний склад був розташований у низькому цегляному будинку позаду головного корпусу. Сторож, старий дід із бородою, що нагадувала клоччя, відчинив двері після довгих умовлянь і кількох копійок. Усередині пахло воском, милом і ще чимось різким, хімічним. На полицях — акуратно складені коробки, пляшки, мішки з бинтами. А в кутку, на гачку, висіли мотузки — тонкі, міцні, точно такі, як та, що була на шиї Марії.

— Хто має доступ до цього складу? — запитав я, оглядаючи замок на дверях.

— Та… небагато, — пробурмотів сторож. — Завідувач господарством, панич Кравець. Двоє прикажчиків. Ну, й отець Григорій іноді заходить, бо він опікується капличкою, а там свічки, ладан…

— Отець Григорій? — перепитав я. — Той, що править у капличці?

— Ага, він самий. Добрий чоловік, хоч і суворий. Каже, порядок мусить бути.

Я записав імена й подякував сторожу. Отець Григорій… Цікаво. Семінарист, капличка, духовенство. І пристав, який так поспішно хоче закрити справу. Усе це пахло не лише хімією зі складу.

Повернувшись до лікарні, я зустрів Олену Дмитрівну, яка саме виходила з палати, тримаючи в руках зошит із нотатками. Її обличчя було серйозним, але, побачивши мене, вона ледь усміхнулася.

— Павле Івановичу, — сказала вона, — я думала про Марію. І пригадала ще дещо. Вона не просто питала про пансіон. Вона згадувала, що боїться когось. Не назвала імені, але сказала, що «він не дозволить». Я тоді подумала, що це, мабуть, батько дитини, але тепер…

— Тепер? — підхопив я.

— Тепер я не певна. Вона виглядала так, ніби боялася не лише за себе, а й за когось іншого. Може, за матір?

Я кивнув, відчуваючи, як шматочки пазла поволі починають збігатися. Ми пішли до кабінету завідувача лікарнею, де я попросив дозволу ще раз оглянути речі Марії. У її комірчині, крім листа й ключа, знайшли ще одну дрібницю — маленький хрестик на тонкому ланцюжку, захований під подушкою. Хрестик був простим, але з вигравіруваним ініціалом «Г».

— Може, від Григорія? — припустила Олена Дмитрівна, коли ми залишилися наодинці.

— Або від когось іншого, — відповів я. — Але це варто перевірити.

Після обіду я запросив Ісаака до себе додому, щоб обговорити справу за чаєм. Він прийшов із маленькою пляшечкою якогось настою, який, за його словами, «прояснює розум». Я відмовився, але дозволив йому додати краплю до свого чаю. Лур’є сів у крісло, склав руки на животі й уважно вислухав мої нотатки.

— Отже, — почав він, коли я закінчив, — мотузок із внутрішнього складу, подряпини, лист, хрестик із ініціалом. І цей семінарист, який чув плач і кроки. А ще тиск ізгори. Павле Івановичу, це не самогубство. Це вбивство, замасковане під самогубство. І хтось із тих, хто мав доступ до складу, знає більше, ніж каже.

— Отець Григорій? — запитав я, дивлячись йому в очі.

— Можливо. Або хтось із його оточення. Ти ж знаєш, як це буває в таких місцях. Стигма, сором, страх перед розголосом. Якщо Марія була вагітна, а батько дитини — хтось із духовенства, це пояснює багато чого.

— Але чому вбивство? — наполягав я. — Чому не просто умовити її піти, сховатися?

Ісаак усміхнувся своєю звичною цинічною усмішкою.