Оповідання 2. Тиша в капличці.

Частина 1

11 березня 1897 року

Сьогоднішній день почався з того, що я, як завжди, прокинувся від дзвону церковних дзвонів. Цей звук, хоч і знайомий до болю, щоразу нагадує мені про плинність часу. Здається, кожен новий ранок додає до моїх плечей ще трохи втоми. Але, як казав мій старий наставник у судовій палаті, «втома — це лише привід пити міцніший чай». Тож я заварив собі чашку з бергамотом, розгорнув книгу мого улюбленого автора і спробував налаштуватися на день. Та не судилося.

Щойно я вмостився у своєму кріслі біля вікна, як до кабінету постукали. Це був молодий поліцейський, весь червоний від бігу, з листом від пристава. У записці йшлося про нещасний випадок біля каплички на Передмісті, при лікарняному комплексі. Тіло молодої дівчини, ймовірно, самогубство. Пристав просив мого втручання, бо, як він висловився, «справа має делікатний відтінок». Я зітхнув, відставив недопиту чашку і зібрався. Делікатний відтінок у нас, у Херсоні, зазвичай означає, що хтось із вищих кіл не хоче зайвого розголосу.

Капличка стояла на краю лікарняного подвір’я, оточена старими горіхами, що гнулися від вітру. Місце тихе, майже відлюдне, якщо не рахувати хворих, що іноді прогулюються неподалік. Тіло вже зняли, коли я прибув, і поклали на ноші під сірою ковдрою. Поліцейський, що стояв поруч, нервово крутив у руках кашкет. Я попросив показати місце, де все сталося. Гілка горіха, на якій, за їхніми словами, дівчина повісилася, була низькою, але міцною. Мотузка — тонка, але міцна, з тих, що зазвичай використовують для господарських потреб. Я нахилився, щоб роздивитися землю під деревом. Бруківка була волога від ранкової роси, але ніяких чітких слідів, окрім кількох подряпин, я не помітив.

— Хто її знайшов? — запитав я, не відводячи погляду від землі.

— Семінарист, пане слідчий, — відповів поліцейський. — Іван Соколов, із духовної семінарії. Казав, що проходив повз рано-вранці, молився, а тут побачив… ну, її.

— Де він зараз?

— У лікарні, пане. Дали йому валеріанки, бо хлопець геть розгублений.

Я кивнув і попросив привести семінариста. Поки чекав, підійшов Ісаак Маркович Лур’є, мій давній знайомий і, без перебільшення, один із найрозумніших людей у цьому місті. Його аптека на Суворовській завжди пахла травами й хімією, а сам Ісаак мав звичку дивитися на світ із легкою іронією, ніби знав про нього більше, ніж усі ми разом узяті.

— Павле Івановичу, — привітався він, поправляючи окуляри. — Знову ви у вирі подій. Що на цей раз? Самогубство чи щось цікавіше?

— Поки що самогубство, — відповів я, хоча сам у цьому не був певен. — Але ти ж знаєш, Ісааку, у нас простих справ не буває.

Він усміхнувся і попросив дозволу оглянути тіло. Я не заперечував — Лур’є мав хист до деталей, які інші зазвичай пропускали. Він нахилився над ношами, обережно відкинув ковдру і почав оглядати руки покійної. Я помітив, як його брови злегка піднялися.

— Цікаво, — пробурмотів він. — Подряпини. На зап’ястях і долонях. Не глибокі, але свіжі. І не такі, що з’являються, коли людина… скажімо, добровільно йде з життя.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я, відчуваючи, як у грудях заворушився той знайомий холодок, що завжди супроводжував справжню загадку.

— Маю на увазі, що ці подряпини виглядають так, ніби вона чинила опір. Або намагалася звільнитися. Мотузка тонка, могла врізатися в шкіру, але тут щось інше. Треба перевірити, звідки цей мотузок.

Я кивнув, записавши його слова у свій нотатник. У цей момент до нас підійшов семінарист. Іван Соколов був високим, худорлявим юнаком із блідим обличчям і очима, що нервово бігали з боку в бік. Він кланявся так низько, що я боявся, як би він не впав.

— Пане слідчий, — почав він, заїкаючись. — Я… я нічого не знаю. Просто йшов повз, молився, як завжди. А потім побачив її… на дереві. Я одразу побіг до сторожа, а той викликав поліцію.

— Заспокойся, Іване, — сказав я, намагаючись говорити якомога м’якше. — Розкажи, що було вчора ввечері. Ти буваєш тут увечері?

Він кивнув, ковтнувши слину.

— Буваю. Іноді молюся в капличці. Вчора… я чув плач. Жіночий. Думав, може, хтось із хворих. А потім почув кроки. На бруківці. Швидкі, ніби хтось поспішав. А потім — тиша. Я не надав цьому значення, пане слідчий, клянуся!

Я записав і це. Плач, кроки, тиша. Занадто поетично для простого самогубства. Ми відпустили семінариста, і я попросив поліцейських обшукати кімнату покійної. Її звали Марія Коваль, їй було дев’ятнадцять, і вона працювала прислугою в лікарні. Жила в маленькій комірчині при господарському корпусі.

Поки поліція обшукувала, я пішов до лікарні, щоб поговорити з кимось із персоналу. І, як це часто буває, натрапив на Олену Дмитрівну Шаповалову. Вона саме проводила урок для своїх учениць у лікарняному саду, пояснюючи щось про лікарські рослини. Побачивши мене, вона відпустила дівчат і підійшла.

— Павле Івановичу, — сказала вона, поправляючи капелюшок. — Я чула про бідолашну Марію. Це правда, що вона…?

— Поки що нічого не ясно, Олено Дмитрівно, — відповів я. — Але ви її знали?

Вона замислилася, її пальці легенько постукували по книзі, яку вона тримала.