1.3. Продовження. Частина 4

6 березня 1897 рік

Сьогоднішній день, 6 березня, розпочався з відчуттям, що клубок цієї справи ось-ось розплутається. Нічні роздуми над долею Катерини та її зникненням, а також той факт, що Марія згадала про «дядька по матері на півночі», не давали мені спокою. Було очевидно, що вона не просто зникла, а шукала притулку. І, знаючи, як тісно переплетені долі людей у нашій провінції, я відчував, що відповідь десь поруч.

Першим ділом я вирішив знову навідатися до Олени Дмитрівни. Її гострий розум та інтуїція вже не раз допомагали мені у цій справі. Я застав її у бібліотеці гімназії, де вона, оточена книгами, виглядала, наче вчителька з ілюстрованих видань.

— Доброго ранку, Олено Дмитрівно, — привітався я. — Маю до вас ще одне питання, можливо, дещо незвичне.

Вона відклала книгу, її очі зацікавлено подивилися на мене.

— Слухаю вас, Павле Івановичу.

— Вчора я розмовляв з Марією, подругою Катерини. Вона згадала, що Катерина казала про якогось дядька по матері, що живе «на півночі». Чи знаєте ви щось про це? Чи могли б ви пригадати, чи були у батьків Катерини, тобто Петрових, якісь родичі на півночі?

Олена Дмитрівна задумалась, а потім її обличчя прояснилося.

— Так! Я пригадую! Батько Катерини, покійний пан Петров, мав брата, здається, його звали Федір. Він був лікарем і, якщо я не помиляюся, переїхав кілька років тому до Харкова. Це ж на північ від нас, чи не так?

Моє серце забилося швидше. Харків! Це була не просто «північ», це було конкретне місто, і лікар! Це було ідеальним притулком для Катерини. Лікар міг мати доступ до аконітину. І мотив помсти за племінницю був би дуже сильним.

— Олено Дмитрівно, ви щойно дали мені дуже важливу зачіпку! — вигукнув я, відчуваючи, як шматочки головоломки починають складатися. — Ви просто неймовірна.

Вона посміхнулася.

— Я просто намагаюся допомогти. Отже, ви думаєте, Катерина поїхала до дядька?

— Я більш ніж впевнений, — відповів я. — І тепер я маю зрозуміти, яку роль у цій справі відіграє її дядько. Можливо, саме він допоміг їй з отрутою.

Я негайно відправив телеграму своїм колегам до Харкова, просячи їх з’ясувати, чи проживає там лікар Федір Петров, і чи не з'являлася у нього останнім часом молода племінниця. Чекання було нестерпним, але воно того вартувало.

Відповідь надійшла ввечері. Як і передбачалося, лікар Федір Петров дійсно проживав у Харкові, і з ним останнім часом мешкала його молода племінниця, Катерина. Останні слова телеграми змусили мене задуматися: «Катерина Петрова була заарештована сьогодні вранці. Вона зізналася у вбивстві Тимофія Сергійовича Сичова».

Отже, це була вона. Мої підозри виправдалися. Але як вона, молода дівчина, яка здавалася такою вразливою, змогла спланувати та здійснити такий підступний злочин? Відповідь була очевидною: їй допоміг дядько.

Я негайно вирушив до Ісаака Марковича Лур’є, аптекаря. Він був моїм старим знайомим, і я знав, що він людина слова.

— Ісааку Марковичу, — звернувся я до нього, коли він зачинив свою аптеку на ніч. — Я маю до вас делікатне питання. Ви вчора підтвердили, що Сичова отруїли аконітином. Чи міг лікар, навіть дуже досвідчений, отримати цю отруту?

Ісаак Маркович задумливо потер підборіддя.

— Якщо це лікар, та ще й з доступом до лабораторії, то так. Аконітин не є тією отрутою, що її можна вільно придбати, але її використовують у деяких препаратах у малих дозах. Виділити чи синтезувати її можливо. Для досвідченого фахівця це не стало б проблемою. До чого це, Павле Івановичу?

— До того, що вбивцею, найімовірніше, є молода дівчина, Катерина Петрова, якій допомагав її дядько, теж лікар, — відповів я. — Він забезпечив її отрутою, а вона здійснила план помсти.

Ісаак Маркович кивнув.

— Це має сенс. Якщо мотив був достатньо сильним, то це цілком можливо. Лікарі, як і аптекарі, інколи стають свідками людських страждань, і це може викликати бажання втрутитися.

— Так, — сказав я. — Мотив був більш ніж достатнім. Сичов зруйнував її життя, привласнивши її спадщину та змусивши її покинути навчання. Це була помста за зруйновану долю.

Ми ще деякий час обговорювали деталі справи. Ісаак Маркович, незважаючи на свій цинізм, виявив співчуття до Катерини. Він розумів, що довело дівчину до такого відчайдушного кроку. А для мене це була хоч і трохи сумна справа, але звична справа в моїй кар'єрі.