1.2. Продовження. Частина 3

5 березня 1897 року

Сьогоднішній ранок, 5 березня, розпочався з мого візиту до міського архіву. Я рідко бував тут, хіба що у справах, які вимагали звернення до старих записів. Запах пилу, старого паперу та воску був настільки звичним для цього місця, що вже майже не відчувався. Моєю метою було знайти будь-яку інформацію про батьків Катерини, їхній майновий стан, їхні заповіти, і, що найважливіше, — умови опікунства Тимофія Сергійовича Сичова над Катериною. Я хотів з’ясувати, чи дійсно Сичов мав доступ до її спадщини, і якщо так, то на яких підставах.

Я провів кілька годин, перебираючи старі книги та документи, мої пальці були покриті пилом, а очі втомлені від розглядання дрібного шрифту. Зрештою, мені пощастило. Я знайшов записи про сім'ю Катерини. Її батьки, пан і пані Петрови, були доволі заможними людьми. Їм належало кілька будинків у місті, значний капітал у банку та земельна ділянка за містом. У їхньому заповіті чітко зазначалося, що все майно успадковує Катерина після досягнення нею повноліття – вісімнадцяти років. А до того часу, опікун, яким був призначений Тимофій Сергійович Сичов, мав лише розпоряджатися доходами від майна для її утримання та освіти, але не мав права відчужувати чи продавати основний капітал без дозволу суду.

Ці записи були надзвичайно важливими. Вони підтверджували підозри Олени Дмитрівни. Якщо Катерина стверджувала, що Сичов забрав її гроші, це було прямим порушенням заповіту та закону. Сичов мав би бути у великій скруті, щоб піти на такий відчайдушний крок. Або ж він був просто нечистий на руку. У будь-якому випадку, це давало Катерині дуже сильний мотив для помсти.

Повернувшись до свого кабінету, я застав на столі невелику записку від Олени Дмитрівни. Вона знайшла адресу Марії, подруги Катерини. Адреса була не дуже далеко від центру, у кварталі, де проживали здебільшого робітники та дрібні ремісники. Я одразу ж вирішив вирушити туди. Мені було вкрай необхідно поговорити з кимось, хто міг би розповісти про Катерину більше, ніж просто факти з документів.

Шлях до Маріїного дому пролягав через гамірні вулиці Херсона. Повітря було ще прохолодним, але сонце вже пригрівало, обіцяючи справжню весну. Я розмірковував над тим, що саме Марія могла знати. Чи знала вона про фінансові махінації Сичова? Чи була Катерина в розпачі? Чи, можливо, вона ділилася своїми думками про помсту?

Будинок, де проживала Марія, був скромним, але доглянутим. Двері мені відчинила жінка середніх років, її обличчя було втомленим, але привітним. Я представився і запитав про Марію.

— Марійка вдома, — відповіла жінка, її голос був тихим. — Вона зараз після роботи відпочиває. Заходьте, будь ласка.

Я пройшов до невеличкої, але охайної кімнати. За столом сиділа молода дівчина, яка читала книгу. Вона була худорлявою, з великими, сумними очима. Це була Марія.

— Маріє, — звернувся я, — я слідчий Павло Іванович Греков. Я розслідую справу про смерть Тимофія Сергійовича Сичова. Мені сказали, що ви були близькою подругою Катерини, якою опікувався покійний.

Марія здригнулася, почувши ім'я Сичова. Її обличчя стало ще сумнішим.

— Так, я була її найкращою подругою, — тихо промовила вона. — А що з паном Сичовим?

Я вирішив бути прямолінійним.

— Його вбили, Маріє. Отруїли.

Марія широко розплющила очі. На її обличчі з’явився вираз шоку, а потім – дивної суміші жалю та… полегшення?

— Отруїли? — прошепотіла вона. — Катерина…

— Що Катерина? — запитав я, намагаючись зберегти спокій.

Вона опустила голову, її руки стиснулися в кулаки.

— Катя дуже страждала через нього. Він був чудовиськом. Він забрав у неї все.

— Розкажіть мені все, що ви знаєте, Маріє, — попросив я. — Будь-яка дрібниця може бути важливою.

Марія почала розповідати, її голос спочатку був тремтячим, але потім став впевненішим, наче вона скидала з себе важкий тягар.

— Батьки Каті були дуже добрими людьми, — почала вона. — Вони обожнювали її, і вона була їхнім єдиним дитям. Після їхньої смерті, коли Сичов став її опікуном, життя Каті перетворилося на пекло. Він одразу ж продав її батьківські будинки, а гроші… грошей вона так і не побачила. Він сказав, що вони пішли на «витрати з опікунства» та на «погашення боргів», яких насправді не було.

Я слухав її, роблячи нотатки. Це було гірше, ніж я припускав.

— Він змусив її покинути гімназію, — продовжувала Марія. — Хоча Катя так любила вчитися, мріяла про університет. Він казав, що їй не потрібна освіта, що жінка має сидіти вдома. Він змушував її працювати по господарству, як служницю. Її одяг був старий, вона часто була голодною. Вона плакала щодня. Вона казала мені, що іноді їй хотілося просто померти.