Оповідання 1. Дим над Привозом.

Частина 1

Сьогоднішній ранок приніс мені не звичайну метушню судових справ, а щось значно гірше – запах біди, що витав над Привозом. Березневе повітря, зазвичай ще прохолодне, цього разу було просякнуте димом, що виходив з тютюнової крамниці. Я відчував його навіть здалеку, коли мій візник, старенький Влас, повільно пробирався крізь гамір ранкового ринку. Мені 52 роки, і за цей час я бачив чимало, але кожне нове розслідування, незважаючи на мій багаторічний досвід слідчого мирового суду Херсонського повіту, завжди викликало у мене своєрідне, ледь помітне збудження. Це не жага до пригод, ні. Скоріше, це схоже на шахову партію, де кожен крок має значення, а розгадка приносить задоволення, хоч і гірке.

— Приїхали, Ваша честь, — прохрипів Влас, зупиняючи коня.

Я вийшов з фаетона , поправивши своє стареньке пальто. Привоз гудів, як розтривожений вулик. Торговці викрикували назви своїх товарів, покупці жваво обговорювали ціни, а діти ганялися поміж рядами, створюючи хаос, до якого я вже звик. Проте сьогодні цей звичний гамір був перемішаний з іншими звуками – шепотом, стурбованими вигуками, а де-не-де чутно було й плач. Запах диму, що ставав все інтенсивнішим, вів мене прямо до місця події.

Крамничка з тютюном, невеличка, присадкувата, здавалася дивною і чужою серед галасливих рядів. Дим виходив з дверей, утворюючи тонкі, блакитні струмені, що здіймалися догори, розчиняючись у ранковому небі. Біля входу вже зібрався натовп роззяв, яких стримували два молодих городових. Їхні обличчя були блідими, а очі виражали суміш цікавості та огиди. Я прослизнув повз них, кивнувши на знак того, що я – слідчий.

Увійшовши всередину, я одразу ж відчув різкий запах тютюну, що змішувався з чимось ще – чимось неприємним, солодкувато-нудотним. Це був запах смерті. Крамничка була тісна, заставлена полицями, на яких стояли банки з тютюном різних сортів, коробки з сигарами та люльки. Посеред цієї тютюнової імперії, біля прилавка, лежав чоловік. Він лежав на спині, його обличчя було спотворене, а руки, розкинуті в сторони, здавалося, ще секунду тому намагалися за щось вхопитися. Його очі були широко розплющені, застиглі в останньому погляді жаху.

— Ваша честь, — промовив один з городових, який уже був всередині, — це Тимофій Сергійович Сичов, 53 роки, власник крамниці. Його знайшли близько години тому. Схоже на серцевий напад.

Я нахилився ближче, уважно розглядаючи небіжчика. Сичов, 53 роки. Одягнений він був охайно, хоча й просто. Його обличчя було багровим, а на губах виднілася легка піна. Все це дійсно вказувало на серцевий напад, проте щось у цій картині не давало мені спокою. Мої очі зупинилися на люльці, що випала з його руки і лежала поруч. Вона була ще теплою, а з її чаші здіймався ледь помітний димок.

— Щось не так, — пробурмотів я собі під ніс.

— Що, Ваша честь? — запитав городовий, зацікавлено нахилившись.

— Люлька, — відповів я, вказуючи на неї. — Дивіться, вона ще тепла. І дим. Здається, він курив безпосередньо перед смертю.

Городовий знизав плечима.

— Ну, це ж тютюнова крамниця. Він же власник. Мабуть, пробував товар.

Я підняв люльку. Вона була вишуканою, з витонченим різьбленням. Тютюн у ній був темним, ароматним. Я понюхав його – звичайний тютюн, здавалося б. Але мій досвід підказував мені, що не все так просто. Занадто багато деталей вказувало на серцевий напад, щоб це було правдою. Занадто зручно.

— А чи є тут хтось, хто бачив його незадовго до цього? — запитав я.

Городовий вказав на худорляву жінку серед натовпу, яка схлипувала, затуливши обличчя хусткою.

— Це його дружина, Марія Степанівна. Вона прийшла, як тільки дізналася.

Я підійшов до неї. Вона була середнього зросту, з втомленим обличчям, і, здавалося, ще не до кінця усвідомила трагедію.

— Пані Сичова, — звернувся я до неї якомога лагідніше. — Я слідчий Греков. Мої щирі співчуття. Чи могли б ви розповісти, коли ви бачили вашого чоловіка востаннє?

Вона підняла на мене червоні від сліз очі.

— Він пішов на Привоз рано-вранці, як завжди, — голос її тремтів. — Сказав, що відкриє крамницю і повернеться на обід. Він завжди так робив.

— Чи були у нього якісь вороги? Чи погрожував йому хтось? — запитав я.

Вона заперечно похитала головою.

— Ні, він був доброю людиною. Ніколи ні з ким не сварився. Завжди знаходив спільну мову з усіма. Може, хіба що...

Вона замовкла, наче вагаючись.

— Що? — підказав я.

— Та нічого такого... Просто були якісь старі непорозуміння, але це давно. І не варте уваги. Він же не курив.

Ось воно! Моє серце пропустило удар. "Він же не курив". Ця фраза прозвучала, як дзвіночок.

— Не курив? — перепитав я.

— Ні, він кинув курити років п’ять тому, — сказала вона, витираючи сльози. — Сказав, що для здоров’я шкідливо. Відтоді ані люльки, ані цигарки, ані сигари в рот не брав.