Записки скаженої малороски

Останній етюд

Вітаю. Я детектив Мирослава, але більшість знають мене під прізвиськом Русава. Мої будні - це подорожі, загадки, інтриги і злочини, які мені пощастило розслідувати разом із моїм напарником Альбертом. Він, до речі,  в мене хлопчина не простий, а демон. Справжнісінький. З самого пекла і з усіма здібностями по канонам жанру. 

Пригод і історій у моєму арсеналі чимало: кожна зі своїми таємницями, несподіваними поворотами та цікавинками. Але сьогодні я хочу поділитися однією особливою повістю. Її головними героями були не я і не Альберт.

 

***

Між Одесою і Катеринославом, на півдорозі між морем і степом, розташувалося невелике містечко на березі тихої річки Інгул. Назва його — Єлисаветград. Місто це було колись засноване як фортеця, але з часом стало центром торгівлі та ремесел, де селяни і міщани, купці й ремісники жили своїм розміреним життям.

Зима в Єлисаветграді була особливою. Холодні вітри, снігові завії, дерева в парку, вкриті інеєм… Вулиці, де ще восени було чути гомін базарів, тепер стали тихими. Лише зрідка чулося скрипіння повозів та глухі удари сокири в дровітні.

Будинки тут були здебільшого одноповерхові, зі скромними фасадами. Усередині інтер’єри кімнат вражали простотою: старі дерев’яні підлоги, масивні дубові столи та пічі. Начебто все, як і в інших куточках імперії, але здавалося, по-своєму загадково і атмосферно.

У цьому містечку й зупинився Михайло — невисокий на зріст молодий художник із волоссям кольору воронячого крила та синіми іскристими очима. 

Михайло опинився тут після невдалої спроби знайти прихисток у тітки в Конотопі, і Єлисаветград зустрів його по-своєму — мовчазно, байдуже, майже вороже, хоча в повітрі витав дух свята. Була ясна, крижана різдвяна ніч, а холод був настільки пронизливий, що здавалося, проникав не тільки крізь одяг і шкіру, а й продирався до самих кісток. Люди в цей час сиділи по домівках, у родинних колах, біля теплих печей. І здавалося, лише цей юнак був єдиним таким сумним і самотнім на цьому світі.

Художник втомлено крокував вулицями. Пальці затерпли від холоду, подих перетворювався на хмарки пари. Нарешті він знайшов притулок — старий, похмурий будинок, що стояв на околиці міста. Хазяїн будинку, старий офіцер, який уже давно забув про свої колишні перемоги, шкандибаючи й хрипко дихаючи, повів нового жильця вузькими сходами нагору. 

Дерев’яні сходинки під їхніми ногами ледь чутно скрипіли, поки Михайло намагався йти якнайтихіше, боячись потривожити сонну ідилію будинку. Та попри його обережність, скляні банки з фарбою підступно дзенькали в торбі. Ці звуки здавалися ще гучнішими в нічній, посрібленій блиском місяця тиші.

Будинок, куди цієї ночі потрапив художник, був вузенькою, сірою й, схоже, дуже старою двоповерхівкою. На першому поверсі розміщувалися ванна, кухня і мала сіра кімнатка офіцера, а на другому — простора, однак холодна кімната, де й мав жити юнак.

Старий чоловік отримав цей будинок від тестя як весільний подарунок — знак надії та нових починань. Колись, у часи, коли нічні вікна світлішали від тепла родинного вогнища, цей дім був хоч і скромний, але елегантний. Люди з навколишніх вулиць поважали його мешканців. Знали, що там проживає не бідна родина офіцера.

Та роки зробили своє: стіни облущилися, а вікна почали виглядати, наче заплакані. Будинок став якимось самотнім  сховищем спогадів. І все ж у кожному куточку, навіть у застарілому оздобленні кімнат, жила надія. Надія на те, що, можливо, колись у цій самотній обителі знову запанує радість, а з вікон знову лунатиме дитячий сміх.

Саме це й розповідав старий офіцер, поки Михайло, ступивши на сходи й обережно притримуючи безперестанку дзенькаючу торбу, почув легкий відзвук неймовірної мелодії у вечірній тиші. З кожним кроком спів солодкоголосої скрипки ставав усе голоснішим і чіткішим. Михайло, заворожений, прислухався до звуків, які, здавалося, виходили з глибини його душі. Нарешті дядько Іван, господар цього будинку, розчинив важкі дубові двері кімнати другого поверху.

— Познайомся, — махнув хазяїн будинку на музиканта, що стояв біля вікна, легко торкаючись смичком до струн закинутої на плече скрипки. — Це Левко, про якого я тобі казав. Тепер він твій сусід. 

Левко нічим не був схожий на Михайла: високий, стрункий, з довгим, затягнутим у хвіст на потилиці світлим волоссям і мрійливими зеленими очима. Музикант задумливо розглядав нічний пейзаж за вікном, навіть не споглядаючи на ноти. Здавалося, він досяг такої майстерності, що руки самі грали за нього, вловлюючи кожен порив вітру, кожен шурхіт листя. Гармонійно перегукуючись із ними, перегукуючись із самим життям.

Левко грав на скрипці і час від часу невимушено наспівував мелодії, які створювали в кімнаті, освітленій лише зорями та двома свічками, дивовижну атмосферу. 

Художник не міг не здивуватися. От як він це робить. Так легко і вправно. Здавалося, звуки скрипки просто танцюють у повітрі. Навіть рухи Левкової кисті, що смичком торкалася струн, були такими плавними, що викликали заздрість у Михайла. Кожен дотик був ніби магічним. Михайло, порівнюючи це з власними зусиллями, не міг не відчути, що його кисть не в змозі повторити таку легкість у своїх рухах по білому, як сніг, полотні.

Раптом Левко злегка насупився, спробувавши переграти останній куплет. Чи як воно називається? Михайло навіть не уявляв. Настільки ж далекий від музики, наскільки від точних наук, він лише із захопленням спостерігав. Левко переграв, але йому знову щось не сподобалося. Хлопець цокнув язиком, виражаючи своє незадоволення. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше