Продавець краси

Краса — страшна сила

— Нудно, — зітхнув Альберт, сидячи на лавці біля якогось парку. — Нууудно.

Саме з цих слів і почалася ця подорож. Нудьга — страшна сила. Вона підштовхує людей на усілякі дурниці.

Бажаючи розвеселити хлопця, а точніше роблячи вигляд, що хочу це зробити, я черговий раз шукала пригоди на свою філейну частину. Перші три дні, на жаль, ми нічого такого не знайшли. Однотипні села, міста, ліси — одна нудьга, поки одного разу не стало трохи «веселіше»:

— Щось ми трохи від курсу відхилилися, — озираючись на всі боки, задумливо протягнула я.

Де ми були, я і не уявляла, оскільки карти, рівно як і науку географію, їй-богу, вигадав сам чорт! Орієнтація на місцевості й географічні знання — чи не єдина моя слабкість. Мій ручний демон Альберт з самого знайомства качав на те головою: «побачити зв’язок між цигаркою і вбивством може, розібратися в роботі механізмів може, а шлях знайти не може!». Йому навіть довелося вчитися розбиратися в картах .

Цієї подорожі сумний хлопець жодного разу навіть не взяв до рук цей дурний шматок паперу, і ми, схоже, заблукали. Проблема, власне, була у тому, що навколо зеленіла трава, яскраво світило сонечко, а ноги грузли в багнюці, і ніщо не натякало на те, що надворі починається січень.

— Називається: довір Русавій карту - з’язвив Альберт.

— А я що? Сама руда? — обурилася я.

— Сама руса, — фиркнув на те Альберт і вирвав з моїх рук шматок паперу, що в народі називають мапою.

— Ну і?.. Де ми? — з надією поглянула я на Альберта.

Хлопець поглянув на мапу, з важливим виглядом роззирнувся і заявив:

— Дідько його знає. У Китаї!

Я стукнула його що було сили.

— А! — схопився він за поранену потилицю. — А я що? Винен, що орієнтиру нема? Сама завела і сама ж б’ється…

Орієнтиру справді не було. Коло нас зеленів степ. Не було ні річки, ні села, ні міста, за якими можна було б зорієнтуватися. Лише якийсь обшарпаний трактир виднівся у далечі.

— Ходімо там запитаємо, — махнула я, і ми впевнено покрокували до задрипаної дерев’яної будівлі на горизонті.

Альберт зітхнув, але все ж таки пішов за мною.

Я вже збиралася ефектно вибивати ногою хлипкі двері, що відкривалися усередину і мали б витримати моє «ногоприкладство», як почувся цокіт і фиркання. Із-за повороту виїхала конячка з вершником.

За мить гніда кобила брикнулася, почувся дзвін скла десь у сумці, що висіла на плечі у миловидної дівчини, а разом з тим і непечатна лайка з уст цієї ж вершниці, що впала на землю.

— От дурна тварина!

Я підійшла до дівчини і простягнула до неї руку.

— Допомога пот… — почала була я, але здивовано обірвалася. — Дарина?

— Мирослава? — на мене поглянули блакитні очі.

— Яка зустріч, — хмикнув десь збоку все ще роздратований Альберт, що тримав за вуздечку ледь не втікшу кобилу.

Дівчина схопилася за мою руку, і я допомогла їй підвестися на ноги.

— Яким вітром? — з цікавістю розглядала мене стара знайома.

— А мене лише один тягає — степовий, — посміхнулася я. — А щодо тебе?

— Я на захід мандрую, а ця дурна істота намагається мене вбити, — зло зиркнула на кобилу дівчина.

— Ну що ж ти так на конячку? Тобі теж не сподобалося б, якби на тобі їздили, — погладила я тварину по голові.

— А ти, я дивлюся, як завжди скажена, — беззлобно посміхнулася на те Дарина.

— Може, хоча б у трактир зайдемо? — запитав похмурий Альберт, незадоволений чи то присутністю дівчини, чи то зайвою тратою часу, чи то тим фактом, що ми заблукали…

Ми пішли у трактир, здавши конячку під нагляд дурнуватого на вигляд чоловіка, що увесь цей час мовчки спостерігав за нами.

Дарина — синьоока, невисока на зріст, худа, але пишногруда дівчина, по чиїх плечах струмували світлі коси, — була моєю старою знайомою, з якою ми росли разом. Дівчина з самого дитинства захоплювалася хімією і тепер, як виявилося із нашої задушевної бесіди, мандрувала на захід, аби вступити в якийсь університет і, окрім хімічної, отримати ще й медичну освіту. От так, тихо перемовляючись, ми пообідали. Альберт увесь час лише роздратовано фиркав.

Десь через півгодини ми покинули трактир і, тримаючи кобилу за вуздечку, пішли далі зеленим степом. І ось саме тут я згадала, що ми так ні в кого і не запитали, де ми знаходимося.

— Дарина, слухай… — озираючись, почала я. Навколо знову не було ніякого орієнтиру. 

— А ти не знаєш, де ми?

— Ой, — розгублено озирнулася дівчина. 

— А я це й хотіла у трактирі запитати.

— От дві дурепи, — хмикнув Альберт.

— Ну а ти про що думав? — в один голос проричали ми, вороже поглянувши на хлопця.