Чортеня на Святвечір

Зі спогадів....

Поспішно втікши з Полтави я узяла курс на захід. Йшла і вдень і навіть вночі, роблячи зупинки лише у місцях, що здавалися мені найбільш безпечнішими. І то мій сон легко обривався будь-яким шорохом, а будь-яка підозра змушувала зірватися з місця.

Міста я обходила. Зрідка заходила у села і то роблячи з себе або хлопця, або якусь збіднілу дурну шляхтянку.

Для чого була ця обережність і чого я так швидко з Полтави тікала? А усе дуже просто. Одні добрі люди прислали мені листа з попередженням, що мене знайшли одні «добродії» і тепер прямують по мою душу. Отже, аби залишити свою шкурку на тому самому місці, де вона і була, я мала тікати і переховуватися. Що, між іншим, і робила.

Перший день пройшла без проблем. На другий мені здалося, що мене хтось переслідував. Прийшлося трохи змінити курс, але липке відчуття ворожого погляду мене не полишало.

Чомусь мені здавалося це відчуття до болі знайомим, але я не могла зрозуміти чому. Раз у раз розбиваючи табір чи йдучи у лісі я відчувала погляд, що пиляв мою спину. Але окрім цих поглядів нічого і не відбувалось.

На третій день я, зовсім втративши орієнтацію у просторі, зла, втомлена і голодна крокувала лісом, як почувся цокіт копит. Не устигла я навіть зреагувати, як долинули постріли. Благо, статистика про кількість куль, які потрібні для влучення у людину, не підвела. Почалася погоня.

Я тікала, спотикаючись. В вухах дзвеніло. Гілки і вітер били по ногах, обличчю, руках... залишали синці і подряпини. Але що може піший проти коня? Правильно, нічого!

Мене швидко наздогнали. Рятували лише різкі повороти та вузькі проміжки між дерев... і то, не дуже. Я відчувала погляд. Але інший. Не такий важкий і не зрозумілий, але більш розлючений і ворожий.

Ми не проронили ані слова. В мене на це не було сил, а в невідомого переслідника, мабуть, не було бажання. Чулися лише іржання крупного, явно породистого, чалого в яблуках коня та періодичні постріли.

Одна куля все ж таки знайшла ціль. Передпліччя на мить оніміло, а потім зірвалось неймовірною біллю. Голова загуділа.

Нирнувши у якусь ущелину, я зуміла відірватися від вершника. Слава Богу, ця впадина з'єднувалася з якоюсь печерою, що мала вихід у ліс. Я бігла не зупиняючись рівно до того моменту, доки ноги не загули, а в очах не потемніло.

Важко дихаючи, я йшла далі, поки зір поступово повертався. До мого настороженого слуху долинув шурхіт. Різко розвернувшись, я одразу ж про це пожалкувала. Голова вибухнула біллю, зранена рука нагадала про себе. Крім того, не помітивши перепону у вигляді гілки дерева попереду, я боляче стукнулася об неї і звалилася спиною у сніг. На мене великими блакитними очима шоковано дивилося оленятко, чия нога застрягла між камінням. Впоравшись зі здивуванням, бідолашна тваринка почала брикатися, намагаючись вивільнитися із холодних обійм каменю.

Помітивши, що гострі кути валунів ранять тонку шкіру оленятка, я скинулася на ноги.

– Тихо, тихо! – виставила я уперед руки, начхав на власний біль.

Розумні очі з підозрою подивилися на мене. Зкинувши сумку я підійшла до тваринки. Оленятко з опаскою обнюхувало повітря.

– Я тебе не ображу... – обережно погладила я тваринку.

Маленьке... мені до поясу, ледь достає. Великі чорні оченята, місцями роздерте хутро з білими плямками… Тварина явно не місцева. Її привезли з гір, та ще й знущалась. На боках були явні сліди батога і синці по усьому тілі. Змучений... худий, наче щепка.

Поки моя рука гладила м'яке хутро, нога шарила по землі, шукаючи можливість відтягнути каміння що ранило тваринку.

– Так, малий, стій спокійно – важко зіткнула я, уважно дивлячись по сторонам...

Не знайшовши нічого, що могло б слугувати важелем, я схопила руками найменший з камінців. Цей «камінець», що був розміром з мене, я, зрозуміло, підняти не змогла. Не одразу, ні навіть через 5 хвилин зусиль.

В результаті, прислонившись спиною до цього валуна, я уперлася ногами у землю і що було сили штовхнула каменюку. Увесь цей час оленя здивовано дивилося на мене. Слава богу, камінь здвинувся і тваринка, звільнившись і відскочивши, незграбно впала на землю.

– У… – видало оленя звук, схожий на дитячий плач.

– Зараз – кинулася я до нього.

На сніг падали червоні краплі крові. Я знайшла одну свою кофтину і порвавши її обережно перев'язала зранену кінцівку.

Піднявши оленя, я поставила його на ноги. Мені хотілося подивитися чи зможе воно йти самостійно, але лапи в мить склалися і тваринка впала носом у сніг.

«Зрозуміло» – зітхнула я.

Підняв оленятко на руки, я пішла геть. Залишатися на місці було небезпечно для нас обох: на мене полює якийсь вершник, а оленя не може нормально рухатись і попросту замерзне, якщо його не з'їдять раніше.

Я просто йшла, куди очі дивилися, у надії знайти хоча б щось, де можна було б перепочити. Слава Богу, вже під ранок, падаючи з ніг, але все ж таки прижимаючи до грудей мале звірятко, я дійшла до якогось поселення.

Ледь-ледь дійшовши кордону між лісом і людським поселенням, я без сил впала на коліна. Тут нам з оленятком хоча б не загрожувала смерть від зубів якогось зголоднілого вовка. Хижаки не підходять так близько до людських поселень.

Побачивши, що я впала на коліна, оленя на моїх руках жалісно подивилось на мене. Руки тремтіли від втоми та болі у простріленому передпліччі. В очах темніло, а шлунок зав'язався в морський вузол від голоду. Мороз продирався під одяг, щипаючи шкіру.

Я б тут так би її впала, але не встигла, бо на спині відчувся страшний голодний погляд. Це відчуття нагадало мені, як я вперше вночі навідувалася до інституту шляхетних дівчат у Полтаві… Усі проблеми, як рукою зняло. Злякано підскочивши, я пробігла ще сам чорт знає скільки.

***

На дівчину з диким поглядом і оленятком на руках дивилися не без підозри. Розмовляти зі мною мало хто хотів, а тому спочатку я навіть знайти собі притулок зневірилася. Але одна добра дівчина дозволила нам залишитися в неї.