Ой, не на ту ви напали!

Мирослава

Осінній ліс, легкий подих вітру і... самотність.

На мій подив, сьогодні я подорожувала одна. Альберт, старий чортяка, ще вдосвіта кудись зник, сказавши, що йому «треба в справах». При цьому тікав він так швидко, що я не встигла навіть обуритися, не те що простежити за напрямком його руху.

Ну, та дідько з ним. Зник та й зник. Потім повернеться, як їсти захоче. Хоча, маю зізнатися, бути на самоті вже якось незвично. Постійно хочеться звернутися до «старого» або чекаєш, коли він вийде із-за повороту чи вискочить із-за дерева.

Однак ні, сьогодні я одна. І можна насолоджуватися спокоєм, скільки влізе.

Повертатися до Петербурга ні мені, ні Альберту зовсім не хотілося, а тому було вирішено помандрувати на захід у пошуках роботи чи пригод на одне місце. Саме так я й зробила. Ще два дні тому я була в Бочечках, під Конотопом. Зараз же прямую у бік Києва.

Я з цікавістю вглядалася у далеч, міркуючи про можливі плани, коли в одну мить світ перед очима потемнів, і я втратила свідомість, наостанок відчувши запізнілий біль від удару чимось важким по потилиці.

***

— Оце так пощастило, — вилаялася я російською, нарешті приходячи до тями.

— Дівчино, ти в порядку? — запитав мене тихий дівочий голос на чистій українській.

Ну як, дідько бери, можна бути в порядку, коли ти в смердючому приміщенні, з відбитою головою і затерплим до жаху тілом? От і я не знаю.

Ну, був би тут Альберт, не пропустив би нагоди сказати, що голова й до того в мене була не зовсім на місці. Тому я вирішила не розкисати, а зібратися докупи. Урешті-решт, є ж хтось настільки нахабний, що вирішив напасти на Мирославу Русаву посеред лісу! А значить, треба цього смертного провчити.

Відкривши очі й поворухнувшись, я здивовано зрозуміла, що зв’язана. Не без труднощів сівши, я подивилася на ту, хто питала про мій стан.

Це була вдягнена у брудні ганчірки дівчина років двадцяти п’яти. На її втомленому обличчі відобразилася тривога, а очі кольору соковитої листви в своїй глибині ховали страх і біль. На щоці красувався синець, а до ноги були прикуті кайдани з важкою гирею.

— Мила, це хто ж тебе так? — здивовано поглянула я на гематому неймовірних розмірів.

— Хто дозволяв розмовляти? — почав бризкати слиною майже беззубий і обдертий чоловік невідомого віку, пнувши дівчину ногою.

— Не чіпай її, — зло блиснула я очима.

— А ні, то що? — самовдоволено запитав він. — Я вільний, а ти зв’язана... Так що мовчи, курка, поки ціла.

— Ах, курка? — розлютилася я. Із моїх рук нарешті спала мотузка, яку я останні декілька хвилин розмови намагалася розрізати мисливським ножем, який звично вихопила з рукава.

Схопивши розбійника за шиворот, я з усієї дурі вдарила його обличчям об стіл. Зв’язані ноги викликали дискомфорт, але я уваги не звертала.

Незнайомець, «з метою виховання», встиг отримати від мене декілька тумаків у живіт та по нахабній морді, перш ніж мені в потилицю прилетів ще один удар. Я впала, як ганчір’яна лялька, але свідомості не втратила.

— Занадто вона буйна. Зв’язати її! — сказав якийсь новий чоловічий голос за спиною. — І перевірити щодо зброї, телепні, — гарчав він розлюченим вовком.

От саме на цьому моменті цей виродок помітив, що я ще при тямі, і вдарив по голові ще раз. Для профілактики, так би мовити. І я знову провалилася в темряву.

***

Прокинулася я вже пізно вночі. Галас вирішила не здіймати, а тому вела себе тихо. Мене не лякала банда розбійників, ні. Скільки б їх там не було, я можу їх тихо вирізати за ніч — і все. «Проблемо фініто». Мені просто було цікаво дізнатися, хто ж такий нахабний у нас завівся.

У тому, що це були розбійники, я не сумнівалася. Доброчесні люди в кайдани не заковують і по потилиці не б’ють. Про те, що розбійників — банда, я здогадувалася скоріше інтуїтивно.

Мене справді обібрали до нитки: ні зброї, ні сумки при мені вже не було. Хоча, маю зізнатися, мою багатофункціональну сумку відібрали ще минулого разу. Зброя залишилася, мабуть, тому, що розбійники робили вигляд, наче виховані. Ну, або просто не подумали, що дівчина може під одягом носити зброю. Хто ж їх знає.

Тихо сівши, я огляділася. З іншої кімнати та з-за вікна, біля якого я сиділа, долинало хропіння. А в дальньому від мене кутку, під свічкою, сиділи на підлозі дві дівчини, щось вишиваючи. Третя спала, скрутившись калачиком біля ледь теплої печі.

В одній із вишивальниць я впізнала свою нещодавню знайому.

На дівчатах був не одяг. На них були ганчірки, які навряд чи щось гріли, а до босих ніг були прикуті кайданами з гирями. Коли я безшумно наблизилася до них, навіть не розв’язуючи мотузок, вони злякано подивилися на мене, потім — на двері з кімнати.

Дівчата боялися порушувати тишу, однак усе ж таки я їх розговорила. З нашої задушевної бесіди, що скінчилася лише під ранок, я дізналася багацько цікавого.

Виявляється, ми знаходимося на хуторі недалеко від селища Бровари. Цей хутір уже чорт зна скільки займають розбійники. Деякі навіть кажуть, ніби ці розбійники його і збудували. Але то не суть. Цікаво те, що вони викрадають дівчат і когось продають, а когось тут у себе залишають. Та гаразд. Викрадають і викрадають — не новина. Таких телепнів завжди багато було. Дивно, що вони останнім часом вовків по лісах збирають. Причому не шкури, а живих.