Ой, не на ту ви напали!

Воїн вовка

Pov Мирослава

Осінній ліс, легкий подих вітру і… самотність.

На мій подив, сьогодні я подорожувала одна. Альберт, старий чортяка, ще вдосвіта кудись змився сказавши, що йому кудись треба. При цьому тікав він так швидко, що я не встигла навіть обуритися, не те що простежити за напрямком його руху.

Ну та дідько з ним. Зник та й зник. Потім повернеться, як їсти захоче. Хоча, маю зізнатись, бути на самоті вже якось незвично. Постійно хочеться звернутися до «старого» або чекаєш, коли він вийде із-за повороту або вискочить із-за дерева.

Однак ні, сьогодні я одна. І можна насолоджуватися спокоєм, скільки влізе.

Повертатися у Петербург ні мені, ні Альберту зовсім не хотілось, а тому було вирішено помандрувати на захід у пошуках роботи, чи пригод на одне місце… Саме так я і зробила. Ще два дні тому я була у Бочечках, під Конотопом. Зараз же прямую у сторону Києва…

В одну мить світ перед очами потемнів я втратила свідомість на останок з запізненням відчувши удар чим-то важким по потилиці.

***

– Оце так пощастило, – лаялася я російською, нарешті приходячи у свідомість.

– Дівчино, ти в порядку? – запитав мене тихий дівочий голос на чистій українській.

Ну як, дідько дери, можна бути у порядку знаходячись у вонючому приміщенні з, по відчуттям, відбитою головою і затікшим до жаху тілом? От і я не знаю.

Ну, був би тут Альберт, то не пропустив би можливості сказати, що голова і до того в мене була не зовсім на місці. Тому я вирішила не розкисати, а зібратися до купи. У кінці-кінців є ж хтось такий наглий, що вирішив напасти на Мирославу Русаву посеред лісу! А значить треба цього смертного провчити…

Відкривши очі і поворушившись я здивовано зрозуміла, що зв'язана. Не без труда сівши, я здивовано подивилася на ту, хто питав про мій стан.

Це була вдягнена у брудні ганчірки з покритою головою дівчина років 20-25. На її втомленому обличчі відобразилася тривога, а очі кольору соковитої листви в своїй глибині ховали страх і біль. На щоці красувався синець, а до ноги були прикуті кайдани з великої гирею.

– Мила, це хто ж тебе так? – здивовано поглянула я на неймовірних розмірів гематому.

 – Хто дозволяв розмовляти? – почав бризгати слиною майже беззубий і обдертий чоловік невідомого віку, пнувши дівчину ногою.

 – Не чіпай її – зло блиснула я очима

 – А ні то що? – самовдоволено запитав він – Я вільний, а ти зв'язана… Так що мовчи, курка, поки ціла.

 – Ах, курка? – розлютилася я із моїх рук нарешті спала мотузка, яку я останні декілька хвилин розмови намагалася розрізати мисливським ножем, який звично вихопила з рукава

Схопивши розбійника за шиворіт я з усієї дурі вдарила його обличчям об стіл. Зв'язані ноги викликали дискомфорт, але я уваги не звертала.

Незнайомець, з метою виховання, встиг вихопити від мене декілька тумаків в живіт та по нахальній морді, перш ніж мені у потилицю прилетів ще один удар. Я впала, як тряпчана лялька, але свідомість не втратила.

– Занадто вона буйна. Зв'язати її! – сказав якийсь новий чоловічий голос за спиною – І перевірити на рахунок зброї, телепні – розлюченим вовком ричав він.

От саме на цьому моменті цей виродок помітив, що я ще у свідомості і вдарив по голові ще раз. Для профілактики, так кажучи. І я знову провалилася у темряву

***

Прокинулася я вже пізно в ночі. Галас вирішила не здіймати, а тому вела себе тихо. Мене не лякала банда розбійників, ні. Скільки б їх там не було, я можу їх тихо вирізати за ніч і все. «Проблемо фініто». Мені просто було цікаво дізнатись, хто ж такий наглий у нас завівся.

В тому, що це були розбійники я не сувнівалася. доброчесні люди в кайдани не заковують і по потилиці не б'ють. про те, що розбійників банда, я здогадувалася скоріш інтуітивно.

Мене справді обібрали до нитки… ні зброї, ні сумки при мені вже не було. Хоча, маю зізнатися, мою багатофункціональну сумку відібрали ще минулого разу. Зброя залишилася, мабуть, тому, що розбійники робили вигляд, наче виховані. Ну, або просто не подумали, що дівчина може під одягом носити зброю. Хто ж їх знає.

Тихо сівши, я огляділася. З іншої кімнати та з-за вікна, біля якого сиділа я доносився храп. А у дальньому від мене кутку під свічкою сиділи на підлозі дві дівчини щось вишиваючи. Третя спала, скрутившись калачиком біля ледь-ледь теплої печі

В одній з вишивальниць я упізнала свою нещодавно знайому.

На дівчатах був не одяг. На них були ганчірки, які навряд чи щось гріли, а до босих ніг були при куті кайдани з гирями. Коли я безшумно наблизилася до них, навіть не розв'язуючи мотузок, вони злякано подивились на мене, потім на двері з кімнати.

Дівчата боялися порушувати тишу, однак все ж таки я їх розговорила. З нашої задушевної бесіди, що закінчилася лише під ранок, я дізналася багацько цікавого.

Виявляється, ми знаходимося на хуторі недалеко від селища Бровари. Цей хутір вже чорт знає скільки займають розбійники. Деякі навіть кажуть, наче ці розбійники його і збудували. Але то не суть. Цікаво те, що вони викрадають дівчат і когось продають, а когось тут у себе залишають. Та гаразд. Викрадають і викрадають. Не новина. Таких телепнів завжди багато було. Дивно, що вони останнім часом вовків по лісах збирають. Причому не шкури, а живих.

Цікаво, а нащо? Також продати та сказати, що це породисті собаки? Ага, прямо російські хорти. Не менше!

І чим їм сіроманці не догодили? Невідомо. Але дівчата кажуть, за вовками робійники краще доглядають, аніж за собою. Годують свіжим м’ясом, поють, хіба що гуляти не пускають.

Ту милу дівчину з якою я познайомилася у день звали Юлією. І вона була дочкою лісника. Вона ж каже, що вовки так і сумують за волею… Не завжди навіть їдять. Дівчат, які носять їм їжу люблять і не чіпають, а ось розбійників, навіть тих, хто насмілюється їх годувати розривають на шматки.