Дивацтва полтавського інституту

Холодний зимовий вечір. Ледь-ледь помітно блимає вогник з-поміж дерев на просторах безкрайнього зимового лісу. Вітер додолу гне дерева, тріпає відкинуту ганчірку, що мала служити дверима намету.

На землю опускалася ніч. Великий місяць на небосхилі, зорі. І самотня, висока, худорлява дівоча фігура, закутана у жупан, задумливо спостерігала за танцем вогню та прислухалася до нічної симфонії лісу.

 Мирослава

Час давно вже перевалив за північ. Ліниво розвалився у наметі на шкурах Альберт, мирно посапуючи й кутаючись у теплі покривала, а мене змучило безсоння.

Хоча чому ж «змучило»? Мучать — це коли роблять щось погане, бридке, протиправне. А я спати зовсім не хотіла. Такі, хоча й холодні, але затишні й рідні серцю українські ночі — зовсім не для сну. Люди, що живуть тут, навіть не замислюються над їхньою красою: ну ніч — та й ніч. Що тут такого? Але коли ти бодай раз був відірваний від дому, відокремлений від цього українського духу і «малоросійського» затишку, коли ти бачив сірість російських міст, награність емоцій у всіх тих «вєлікіх» палацах на обличчях «ясновельможних» панів — ти починаєш розуміти, що тут, в Україні, і місяць світить яскравіше, і зорі — як дівочі очі, і красою не намилуватись.

Ні, ці ночі не для сну. А ця природа — лише для того, аби нею надихатися.

У такі тихі, сніжні вечори, коли давно вже завершилися сіножаті, люди згадують минуле — з тихою радістю і скорботою. Словами не передати ті емоції, що навіює ця українська ніч. І спати зовсім не хочеться.

А отже, цієї ночі безсоння стало моїм другом, що, тихенько присівши поряд, із посмішкою дивилося на блиск зір на небосхилі. От і я замріялась, дивлячись на чарівний небокрай. Холодний подих вітру навіває тугу. Сумно виють вовки десь у темній хащі.

— Ех, що ж ці кляті москалі з нашою ненькою роблять... — сумно зітхнула я, проронивши одну з думок уголос. Попри красу навколо, думки мої були зайняті зовсім іншим.

Згадалася одна історія, коли Москва примудрилася знущатися над українцями напряму. Без сорому і жалю. Хоча що дивного? Усе як завжди.

До речі, це в дечому цікава історія. Вона варта окремого твору. А отже, любі читачі, дозвольте вам представити це творіння, що вийшло якось експромтом.

***

Я була тоді ще зовсім молодою дівчиною. Тільки вчилася володіти шаблею і ножем та навіть не мріяла про кар’єру детектива.

Здається, то було так давно, а як подумаєш: ну як же давно? П’ять років.

Іноді час плине занадто швидко.

Холодна, сніжна і до всього байдужа зима. Жахливо виє хуртовина. Сніг сипле наче з відра. Висока, але худа та дуже голодна дівчина йшла серед темної ночі безлюдним степом. А там десь у вдалечі, на пагорбі, височіє хутір. Вогниками свічок мерехтять вікна, дим валує з труб.

На жаль, тоді я не дійшла до такої бажаної мети. Вмить світ перед очима зник, а коли прокинулася, я вже була в теплій хаті, а надворі займався ранок.

Мене знайшов якийсь сердобольний хлопчина — замерзлу й непритомну.

— Де я? — не відчуваючи свого тіла й бездумно дивлячись перед собою, уточнила я.

— На хуторі... поблизу Диканьки, — доброзичливо обізвався високий та широкоплечий хлопчина з блакитними очима і простягнув мені кухоль гарячого чаю.

— А що я тут роблю? — важка, наче гиря, голова й не збиралася починати нормально функціонувати.

— Не знаю... Я знайшов тебе на шляху до Полтави і забрав до себе, аби не замерзла на смерть.

“Диканька. Полтава. Мороз.” — блукали в голові обривки думок.

— Так я вже під Полтавою? — різко сіла я на ліжку.

З мене спав ворох ковдр, що досі грів крижане тіло. Запитати хлопчину ще хоч про щось я не встигла — до кімнати забігла старенька, тепло вдягнена бабуся, в припорошеному снігом жупані, й крикнула:

— Лукашу! Ну ти йдеш?

— Так, мамо, вже біжу!

Жінка зникла так само швидко, як і з’явилася. А хлопець, підвівшись зі стільця, на якому досі сидів навпроти ліжка, вибачився:

— Вибач, але мені потрібно йти. Твої речі лежать он там, — показав він на сундук, на кришці якого виднілася моя улюблена сумка. — Їжа — на печі... — і, поставивши кухоль чаю, який я так і не встигла забрати, біля ліжка, швидко пішов до виходу.

— Стій! — зупинила я його, поки не втік. — А навіщо ти це зробив? Що я тобі буду винна?

— Що? — розгубився Лукаш. — Е... нічого. Я просто не хотів залишати тебе помирати на морозі.

Хлопець дивувався з мене. А я дивувалася з нього. Тоді я не вірила, що бувають просто добрі й небайдужі люди. Хоча сама завжди була готова допомогти будь-кому.

У результаті, так і не повіривши хлопцеві, я швиденько зібрала речі й утекла. Щоправда, грошей тоді не мала, тож вирішила, що колись борг поверну.

Надворі вже давно був ранок. Холодне, але яскраве сонце сяяло на небосхилі. Увесь степ білів, укритий снігом. Виднілися поодинокі, сонні, безлисті дерева.