Дивацтва полтавського інституту

Холодний зимній вечір... Ледь-ледь помітно блимає вогник з-поміж дерев на просторах безкрайнього зимового лісу. Вітер додолу гне дерева, тріпає відкинуту ганчірку, що мала служити дверима намету…

На землю опускалася ніч. Великий місяць на небосхилі, зорі... І самотня, висока, худорлява дівоча фігура закутана у жупан, що задумливо спостерігаючи за танцем вогню, прислухалась до нічної симфонії лісу.

Pov Мирослава

Час давно вже перевалив за північ. Ліниво розвалився у наметі на шкурах Альберт, мирно посапуючи і кутаючись у теплі покривала… а мене змучило безсоння.

Хоча, чому ж змучило? Мучають – це коли роблять щось погане, противне… Протиправне. А я спати зовсім не хотіла. Такі хоча й холодні, але затишні і рідні серцю українські ночі зовсім не для сну. Люди, що живуть тут навіть не задумуються про їх красу. Ну ніч – тай ніч. Що тут такого? Але коли ти хоча б раз був відірваний від дому… відокремлений від цього українського духу і малоросійського затишку… Коли ти бачив сірість російських міст… награність емоцій у всіх тих «Вєлікіх» палацах на обличчях «ясновельможних» панів ти починаєш розуміти, що тут, на Україні, і місяць світить яскравіше, і зорі – як дівочі очі, і красою не намилуватись...

Ні, ці ночі не для сну. А ця природа – лише для того, аби нею милувались.

У такі тихі, сніжні вечори, коли давно вже завершились сіножаті, люди згадують старе… з тихою радістю і скорботою. Словами не передати тих емоцій, що навиває ця українська ніч. І спати зовсім не хочеться.

А отже цієї ночі безсоння стало моїм другом, що тихенько присівши поряд з посмішкою дивилося на блиск зорь на небосхилі. От і я замріялась, дивлячись на чарівний небокрай. Холодний подих вітру навиває тугу… Сумно виють вовки десь у темній хащі…

– Ех, що ж ці кляті москалі з нашою ненькою роблять… – сумно зітхнула я, проронивши одну з думок у голос. Не дивлячись на красу навколо, думки мої були зайняті зовсім іншим…

Згадалася одна історія, коли Москва примудрилася знущатися над українцями на пряму. Без сорому і жалю. Хоча, що дивного? Усе як завжди.

До речі, це в дечому цікава історія. Вона варта окремого твору. А отже, любі читачі, дозвольте вам представити це творіння, що вийшло якось експромтом...

***

Я була тоді ще зовсім молодою дівчиною... Тільки вчилася володіти шаблею і ножем, та навіть не мріяла про кар'єру детектива.

Здається, то було так давно, а як подумаєш: ну як же давно? 5 років...

Іноді час плине занадто швидко.

Холодна, сніжна і до всього байдужа зима. Жахливо виє хуртовина... сніг сипле наче з відра... Висока, але худа та дуже голодна дівчина йшла серед темної ночі безлюдними степом. А там десь у далечі на пагорбі височіє хутір. Вогниками свечей мерехтять вікна… Дим валить із труб…

На жаль, тоді я не дійшла до такої бажаної мети... Вмить світ перед очима зник, а коли прокинулася, я вже була у теплій хаті, а надворі займався ранок.

Мене знайшов якийсь сердобольний хлопчина… замерзлу і непритомну.

– Де я? – не відчуваючи свого тіла і бездумно гледячи перед собою вточнила я.

– На хуторі... поблизу Диканьки – доброзичливо обізвався високий та широкоплечий хлопчина з блакитними очима і протягнув мені кружку гарячого чаю.

– А що я тут роблю? – важка, наче гиря голова і не збиралася починати нормально функціонувати.

– Не знаю… я знайшов тебе на шляху до Полтави і забрав до себе, аби не замерзла на смерть.

"Диканька... Полтава... Мороз" – блукали в голові обривки думок

– Так я вже під Полтавою? – різко сіла я у ліжку.

З мене спав ворох ковдр, що до того гріли крижане тіло. Запитати хлопчину більш ні про що я не встигла. В кімнату забігла старенька, тепло вдягнена баба, в припорошеному снігом жупані і крикнула:

– Лукашу! Ну ти йдеш?

– Так, мамо, вже біжу.

Жінка зникла так же швидко, як і з'явилася, а хлопець ставши зі стільця, на якому до того сидів навпроти ліжка вибачився:

– Вибач, але мені потрібно йти. Твої речі лежать там – показав він на сундук на кришці якого лежала моя улюблена сумка – їжа оно на печі... – і, поставивши кружку чаю, яку я так в нього і не забрала, на підлогу біля ліжка швидко, пішов до виходу.

– Стій – поки хлопець не втік, зупинила я його – а нащо ти це зробив? Що я тобі буду винна?

– Що? – розгубився Лукаш – Е… нічого. Я просто не хотів залишати тебе помирати на морозі...

Хлопець дивувався з мене. А я дивувалася з нього. Тоді я не вірила, що бувають просто добрі і небайдужі люди. Хоча, сама я завжди була готова допомогти будь-кому.

У результаті, так і не повіривши хлопцю я швиденько зібрала речі і збігла. Щоправда, грошей я тоді не мала, а тому вирішила, що потім якось борг поверну. Надворі вже давно був ранок. Холодне, але яскраве сонце сяяло на небосхилі. Увесь степ білів, усипаний снігом. Виднілися нечисленні сонні, безлисті дерева…

Вже через годину я сиділа у Полтаві, на схилі з якого було видно все місто. Мовчки насолоджуючись хвилинним спокоєм, я куталась у синій жупан, як тут почувся шум швидких кроків і не встигла я зрозуміти, що відбувається, як на мене, ледь не скинувши униз зі скелі, налетів невідомий. Підло так... зі спини.

Нападник по-дівочі скрикнувши, упав в сніг на спину. А я зслизнувши з виступу лише у останню мить встигла схопитися за холодний край скелі. Швидко підтягнувшись на руках, я заскочила назад і витягнувши з рукава ножа насторожено подивилася на ворога.

Виявилося, що це була дівчина. Невисока, худа, заплакана, з розпущеним довгим чорним волоссям, що надавало їй якогось більш жалібного вигляду. На мій подив, вона була одягнена лише у легку тюлеву літню сукню кофейного кольору, білу накидку та фартух. Руки закривають лише білі рукава, наче у повара. На ногах – усього лише атласні туфлі…

"Оце так дивачка!"– подумала тоді я, дивлячись на не по погоді в брану дівчину. В такому одязі і в хаті зараз можна замерзти, не те що лежачи на снігу! Тим часом у голос я грізно запитала: