Таємниця княжого роду

Вітаю, любий читачу. (Якщо в мене справді коли-небудь будуть читачі...)

Мабуть, усіх вас мучить питання щодо того, хто ж я така? Я лиш скажу, що ім’я моє — Мирослава.

Вам це нічого не каже? І немає казати! Бо я прекрасно розумію, що зараз, хоча й багато хто знає дивачку Мирославу, що постійно мандрує, вештається сама по собі (чи з не менш дивакуватим і безлюдним приятелем)... Хоча не один раз ігрові клуби, театри та навіть бали Петербурга, Києва, Харкова, а може, навіть і Москви (точно сказати не можу, бо аж там я не була ні разу) стрясали плітки про Мирославу та її пригоди, навряд чи хтось запам’ятає мене. І варто   лише декілька років новинам про мої тріфумфальні розкриття злочинів чи просто якісь пригоди зникнути з перших сторінок бульварних газет, як увесь світ і не згадає про дивачку-українку у цій «великій» Російській імперії.

Скажу чесно, жінки мене недолюблюють. Особливо знатні. Називають скаженою, а іноді й повією. Але покажіть мені, будь ласка, хоч одну повію, що носить лише штани й сорочку, а більшу частину часу проводить у бібліотеці за книгами. Покажіть, панове, мені повію, що володіє шаблею та непогано стріляє з лука.

Між іншим, чоловіки мене теж не жалують. Вважають, що я «носа не у свої справи совую», що «занадто розумна» та «краще б язик за зубами тримала».

Отакий-то злий у Московії народ. Отак і живемо. Але я, скажу чесно, на них уваги не звертаю.

Як ви, можливо, вже зрозуміли, підробляю я таким собі детективом. Але з незвичайних справ та неофіційно (бо влада у Московщині зла, як чорти. Гірша навіть за народ). Про свої пригоди я вам якраз-таки й хочу розповісти.

Розповідати, як ви вже бачите, буду українською. Але маю зізнатися, сама я розмовляю зазвичай російською, як і всі тепер від Москви й до Дніпра. Українську мову, зрозуміло, ніхто не забуває, та розмовляють пошепки — і то лише вдома, поки «влада» не чує. Але, по правді кажучи, за такі розмови можуть і заарештувати, а то й убити.

Та й за ці мої записи ніхто по голові не погладить (принаймні зараз).

Але я відчуваю, що йде час змін. Все буде інакше. Та й, крім того, рідну мову забувати ніяк не можна, а тому писати все ж таки, з вашого дозволу, буду українською.

Будь ласка, не дивуйтеся, якщо в цих «записах» росіяни будуть «говорити» українською. До того ж, одразу вибачаюся за весь мій суржик, помилки та «росіянізми». (Але все ж таки, можливо, для сарказму чи то перекривляючи якогось москаля, я все ж таки буду писати по-російськи.)

Але вистачить з нас передмов. Мабуть, почнемо.

«Але з чого починати?» — задумалася я, відірвавшись від пожовклого зошита та закусивши губу.

Цікавих історій на моєму, хоча й не довгому, але й не такому вже й короткому віку було немало. Розказати є про що, а з чого почати — дідько його знає.

— Мирослава, — увійшов у завалену мотлохом кімнату чорнявий хлопець — Альберт, — той самий дивак, який зі мною (чи я з ним) постійно десь вештається та потрапляє у пригоди. — До тебе якийсь селюк...

— Селюк? — здивувалася я. — Клич сюди!

Буквально через декілька секунд у приміщення увійшов дідуган у широкополому солом’яному капелюсі та з маленькими очима на великому доброму обличчі.

— Пані Мирослава? — ламаною російською запитав він.

— Так, це я, — ввічливо поклонилася. — Можете не мучитись, кажіть українською, я все розумію.

— Добре, — якось невпевнено кивнув він. — Я бачив листівки... Та й люди кажуть, що ви розслідуєте надзвичайні справи. Так от, у мене є для вас саме така справа...

Насторожено перезирнувшись з Альбертом, я приготувалася слухати. Чоловік, знявши з голови капелюха, нервово стискав його у руках. Було видно, що слова даються цьому селянину з великою важкістю. Він ніби чогось боявся.

— Я, пані, звичайний чумак. Вожу з братами на продаж сіль, а іноді тканини заморські, — почав він збивчиво. — Живу я разом із родиною недалеко від міста Конотоп у селищі Бочечки. Раніше жили собі спокійно. Але останнім часом лихо розпустило свої пазурі над нашим селом. Хлопців почали вбивати! — збліднувши, прохрипів він. — Як від’їжджав я з братами, так ховали юнака, сина Омельника. Молодий ще був хлопчина. Не хворів і довго жив би, якби не лихо. Це надвечір якось було. Гроза почалася, і вовки так страшенно завивали, що ніхто на вулицю й носа не казав. Наступного ранку й знайшли мертвого сина Омельника.

— Загризли? — припустив Альберт.

— Та, здається, ні... Я, щоправда, не бачив, як і де його знайшли, але у труну клали цілого. Лишень, правда, юнак наче постарів. Волосся посивіло, а обличчя змарніло. До речі, за місяць до того впав у своїй майстерні замертво син столяра.

— Хворів? — уточнила я.

— Ні, здоровий був, як бик. Працював, працював... і ввечері його знайшов мертвим його ж батько, коли йшов майстерні на ніч зачиняти...