Рідне місто

Нарешті я знову ступлю на рідну землю — це ніби вдих так необхідного повітря.

Люди метушаться навколо мене бо вже скоро можна буде вийти з літака, тому деякі із пасажирів будять своїх дітей, що заснули десь наприкінці польоту або ж і зовсім на його початку, старше покоління пакувало книги, які так гарно читалися в затишному кріслі десь взакутку кабіни. Мені завжди здавалося дивним, що старі люди полюбляють книжки, в дитинстві аби змусити мене щось прочитати треба було мати не тільки бажання, а й неабияку впертість, адже вигадливе чортеня мало на меті не тільки позбутися читання зараз, а й взагалі на все життя відбити намагання будь-кого всучити мені книгу в руки. 

Бачу вже натовп скупчився біля дверей, а це означає, що мені краще поки не лізти, вийду ліпше останньою.  А поки, згадую як було гарно тут, на борту літака: як він, немов велика птаха, то взлітав, то падав, роблячи аварійну зупинку в одному аеропорту, знову залишав землю десь позаду, ховаючись за хмарами нового ранку. 

— Вже й тато телефонує, — мій телефон гарчав десь у сумці. Чому все так? Я майже летіла, а тут знову на землі!  

Нотовп людей вже встиг розсмоктатися: невгамовна молодь першими вилетіла із салону, за ними плелося старше покоління і я. Детей вели за руку батьки, а старі тільки тихо йшли позаду, хоча не всі були такі: одна бабця перевдягляся у якісь новомодні крамничні одежинки і незрозуміло шпрехала на діалекті, що трохи нагадував молодіжний сленг.

 — Ти ба, яке  у нас старше покоління обізнане, — посміялася я зі своїх думок, а тим часом вже стояла у холі, де мене мав би зустріти батько, але його не було. Я лише тихо зітхнула, напевно той телефонний дзвінок мав би попередити мене, що треба буде їхати додому самій. Я порилася у сумці: і таки дійсно дзвонив мій тато, а ще й смс кинув, щоб я не засмучувалася, а їхала зразу до нього, бо додаткові ключі він десь загубив, а свої віддати мені не може. Чесно кажучи, я навіть трохи обурилася такій невідповідності з боку одного з моїх батьків, хоча й знала, що цей чоловік ніколи і нічого не може брати до уваги серйозно, за виключенням деяких ситуацій. І це навіть не ті миті, коли йдеться про його життя, чи смерть! До цього працівник органів вже звик, та все одно мав би хоча б зрідка думати про цілісність власного організму!

— Нічого не змінилося... — пробурчала я собі під ніс і, закинувши рюкзак із речами на плечі, попленталася на вихід із будівлі аеропорту.

Ця масивна споруда ховала в собі багато секретів із тих пір, коли я ще була нерозумним малям, що не вміло тримати свого язика на прив'язі, адже завжди балакала і запитувала про все, що потрапляло мені під руку. Я завжди вважала аеропорт якимось химирним і незбагненним дивом на Землі, адже дитячі фантазії малювали навколо будівлі всяких там інопланетян чи іще чогось. Та зараз для мене споруда була звичайною залізобетонною коробкою, що ковтала людей на вході і відкривала їм свої таємниці внутрішнього світу.  

Я усміхнулася своїм думкам, як бачите нічого не змінилося з тих пір, коли я була дитиною, все одно частинка допитливості та дитячих мрій надійно зафіксована як частина моєї душі,  і ніхто, навіть злісновідомий час, не владен над моєю суттю.

Минаючи людей, які все кудись біжать навіть у цій великій коробці, я весь час дивлюся в усібіч: десь там, біля, як я розумію, недавно змінених вікон, що тепер відкривали прекрасний, а іншими словами не скажеш, вид на злітні смуги і такі ж нові, як напевно і ці вікна літаки, примостилися ще новіші крісла для більш менш гарного відпочинку клієнтів цього аеропорту. Здавалося, що їх ніби щойно забрали з якогось кінотеатру, адже я ніде більше не бачила схожих: обрамленні якимось потертим червоно-бурим матеріалом зверху, та маючи при собі не занадто зручні дерев'яні бильця, ці крісла аж занадто виділялися із інтер'єру будівлі, яка сама по собі не блищала всіма кольорами веселки, а навпаки трималася ділового стилю в білих і сірих, а іноді й зовсім чорних тонах.

Напевно для когось нічого не будуть значити хоч які-небудь зміни, проте я не з цих людей: ось, наприклад, змінили вивіску на електронну, що іноді показує свою цифрову посмішку, прибираючи цифри та букви, в яких можна прочитати про план виліту літаків, дерев'яні старі двері із залізною рамою при виході, змінили на подвійні, одні із пластику, а інші важкі та залізні, що зазвичай ніколи не побачиш у аеропортах. 

— Мабуть, то лише наші дивацтва, — промайнула думка у моїй трохи сонній, проте ще доволі гарно працюючій свідомості, що, на подив, ще може розгледіти різницю між старими споминами і новою реальністю.

Штовхнувши двері, що ведуть мене на вихід з аеропорту, я виходжу на величеньку площу перед тією самою залізобетонною коробкою. Люди йдуть попереду мене, іноді штовхаючи мене з боку в бік, коли я не встигаю ухилитися. Деякі щось буркочуть про мою невихованість, інші ввічливо вибачаються, а останні взагалі минають усіх, ніби йдуть по головам.

Ось переді мною постала зупинка для громадського транспорту: не нова, із майже відсутнім дахом, та однією балкою замість трьох нормальних для сидіння. Взагалі то, це не дивина, а скоріше за все буденність. Бачу зараз під'їде маршрутка і я виходжу майже на дорогу, витягуючи праву руку, щоб вона зупинилася. Проте білий іржавий транспорт проноситься повз мене і зі скрипом колес завертає на наступному повороті дороги.

Іноді мені задається, що ці маршрутчики із самого початку робочого дня ставлять на свій виграш у гонки, а потім цілий день носяться вулицями, немов від патрульного авто поліції тікають... О... І знову на думку спадає робота батька. Я стискаю губи, що вони стають аж білі і хмурю брови, і здається цим  я дуже дратую навколишніх. Хоча чому тут дратуватися? У кожного свої думки й проблеми, що переслідують нас кожен день, тут ні лікарняний, ні відпустка не допоможуть: ти або розбираєшся із ними або ж тікаєш доки не скінчиться сили. Та все одно... Що так, що так ти врешті решт знову стикаєшся із паскудним усміхненим обличчям своїх страхів та проблем, а вони тільки й глузують з твоїх останніх намагань спровадили їх подалі.