Передмова

Прогулюючись великими вулицями міста, іноді забуваєш про потік часу, що невпинно біжить попереду усього натовпу людей, ніби ведучи їх за собою. Метушня і гамір на вулиці часто стають причиною чийогось головного болю, або ж просто поганого настрою. 
  Місто — це не просто щось абстрактне: будівлі чи гамірмивий натовп, насамперед це дух людей, що в ньому живуть. Ось так кожне місце має свою історію і душу. Десь нам спокійно і весело, а десь хочеться замкнутися в собі і не виказувати жодної живої емоції, так, немов боючись усього світу.

  Я ж і сама є частиною цього… Ніби не така вже й помітна, але ж бо така важлива! Душа однієї людини тісно зв'язана з іншими, такими ж, як і вона сама, тільки ми чомусь цього не помічаємо. Втратили важливу ниточку, перерізали ножицями міжусобиць та власної впертості. 

  Люди добрі, так-так, вони добрі… Це лише ілюзія достовірності. Тобто, нам тільки здається, що їх непривітність напрямлена на нас, одначе все навпаки! Придивіться уважніше до незнайомки й побачите сум, десь глибоко захований у рисах її обличчя, що зараз нібито посміхається до інших людей, а вуста дивовижним чином розповідають про сенс життя та як його знайти у світі, де немає постійності, а є лише зміни, які не зможе передбачити ані ворожка, ані найновіший і найдосконаліший штучний інтелект.

  Проте місто має не лише погані сторони, зовсім ні. Вночі воно перетворюється на щось казково-вигадане, прекрасне у своїх почуттях, іноді може здатися, що воно дихає. І ці подихи можна почути лише вночі, коли вулиці стаються майже пустими, машини зрідка прошмигують крізь цей спокій, розрізаючи його непривітним скриготанням мотору. Прохолодне повітря розносить по всьому простору деяку розмареність, укутуючи всіх у густий туман перед початком наступного ранку.          Вітрини магазинів виблискують дивними кольорами, небо прихиляють* аби тільки привернути увагу людини, що проходить повз них. Та все всує*, ми настільки до них звикли, що навіть не намагаємося помітити у цих дивовижних барвах щось незвичайне. А дарма, стільки ж втрачаєте!

  Я сама знаю як іноді буває важко жити у нескінченно швидкому ритмі, тому й диво оминає людей десятою дорогою, навіщо ж йому ще доводити, що воно таки існує і це зовсім не марення або ж галюцинації стомленого роботою розуму.

 Навколо стільки всього прекрасного і неповторного, що розбігаються очі, та чомусь ми настільки осліпли, що просто залишаємо осторонь усе, що як ми гадаємо не допомагає нам чогось досягти.

Рідне місто має свою специфіку і навіть допомагає мені. Та не рідко трапляється, що воно може на тебе образитися і накпини взяти: чи то обіллє тебе водою з під колес авто, чи камінець на асфальті підійме трішки вище. Усе зробить падлюка аби тебе розлютити! 

  Можливо і йому іноді буває сумно? Ось дощ іде і всі люди починають ще більше метушитися та все на місто наговорюють: що транспорт забитий, протікає стріха на зупинці, всі дороги мокрі і в калюжах, не перейти тільки вплав, і то не факт, що зможеш. Однак не винно ж місто у всьому цьому безладі! Ми самі вважаємо, що дощ — це погано, проте у кожного є вдома душ і ми полюбляємо чистоту, тоді чому місто не може себе іноді почистити від нашого бруду? 

— Я дуже скучила за тобою, — думаю я, коли мій літак планує на злітну смугу, тихо сідаючи на старе покриття, трішки пошкарлябане часом і колесами залізних птахів. Це моє місто… Тут я народилася і вчилася, проте потім мусила переїхати до матері, що не жила зі мною та батьком, до Германії. Але ж бо в моєму серці завжди залишалася моя рідна держава, саме ці почуття допомагали мені при вступі до ВИШу закордоном, а також зігрівали в холодні вечори, підсолоджуючи поганий настрій кольоровими спогадами про рідну Україну. Сюди я повернулася ненадовго, адже зараз канікули і потім — коли ці сташенно швидкі дні промайнуть, а я не встигну й збагнути — змушена буду повернутися до навчання у Германію. 

Трішечки розповім напевно про себе: батько з дитинства був для мене прикладом, і мала я завжди хотіла піти його шляхом, стати слідчим, проте, як бачимо, не дуже й то склалося. Зараз я вчуся на медичному факультеті і мрію стати судмедекспертом. Чому не слідчим? Все дуже просто: одного разу батько не повернувся додому вчасно, я і матір почали вже хвилюватися, ніби відчували, що щось негарне сталося. І дійсно, через кілька годин очікування нам подзвонив батьків напарник і дуже тихо, майже шепітом почав свій монолог:
— Доброго вечора, це Олександр, я колега вашого чоловіка, тому… — він помовчав ще трохи, нібито забув як дихати коли говорив таку короку фразу. Та для нього зараз будь-яке слово, та й бодай якийсь звук давалися дуже важко. — Маю сповістити погану новину: вашого чоловіка тяжко поранено, зараз він в реанімації. Якщо ж ви зможете приїхати, то адресу закладу вам я вже відправив у месенджері. До зустрічі, Ейлін.

 У  моєї мами тремтіли руки, але очі чомусь зовсім не хотіли, щоб сльози падали додолу. Вони немов перетворилися на кришталь, омитий чистою водою, що виблискував на світлі сонячних променів. Ейлін намагалася посміхнутися до мене, пригорнути, але руки досі не слухалися, здавалися важкими, зовсім непідйомними. Вона сильна жінка і ніколи не показувала ні мені, ні батьку настільки втомилася, чи як їй важко впоратися із роботою, навпаки, її серце більше хвилювалося за нас, тому завжди після роботи вона допомагала мені з уроками, голубила та вислуховувала мої, зовсім незначні проблеми, такі малі, що зараз мені здається дивним, що я переймалася через це.  

У той момент після дзвінка, мати зблідла, а на обличчі мертвою тінню пробіг дикий страх, і навіть усі намагання неньки поводитися як і раніше, не допомагали сховати від мені страшний біль. Я чула про що казав голос у телефоні…