Пакуємо валізи, "милимо лижі"

Я завжди була непосидючою. Скільки себе пам’ятаю. Мені весь час хотілося пригод, відкриття нових місць та територій. Саме тому свого часу поїхала на стажування за кордон. Проживши там пів року та оцінивши теплу зиму, подумала – можливо, я сюди ще повернуся.

Не пройшло і року з часу мого повернення, як зрозуміла, що мене тягне назад. До океану. До маленьких вузеньких вуличок. До запаху смажених сардин. До усміхнених безтурботних людей. До країни сонця та портвейну. До Португалії.

Якщо я вже щось вирішила, мене не зупинити! План у голові склався шедевральний. Принаймні, я так вважала. Тож, пункт перший – переконати у доцільності переїзду мого чоловіка. Це виявилося не так просто, як би мені хотілося. Довелося добряче попрацювати, щоб змалювати для нього чудові перспективи. В хід пішла важка артилерія – колишня однокласниця та подруга. Ми виходили на відеозв’язок, знайомили своїх чоловіків. За роботу для мого коханого теж була попередня домовленість. Обіцяли й з пошуком житла допомогти. У нашого татуся не було жодних шансів на відступ. І після декількох місяців він погодився на цю авантюру.

Пункт другий – розмова з батьками. Дві недоспані ночі, вибудовування лінії захисту в голові, пошук потрібних аргументів і ось ми вже сидимо з моїми рідними і описуємо наше світле майбутнє за кордоном. В результаті, тато в шоці, мама плаче, але куди подітися, якщо діти вже все без них вирішили? Благословення вибивати, це, я вам скажу, справа нелегка! Та хіба я колись відступала, якщо щось у голову увіб’ю? Правильно, ніколи!

Пункт третій – звільнення з роботи. Тут довелося трішки «пошифруватися». Не хотілося, щоб колеги знали про мій від’їзд, тому просто сказала, що буду сидіти вдома і приміряти на себе роль домогосподарки. Не знаю, хто повірив у таку мою «правду», адже до того я себе поводила як справжній трудоголік – затримувалася допізна, робила все, що треба і не треба, ще й звітність першою здавала. Проте, всупереч моїм сумнівам та страхам, ніхто нічого не запідозрив, усі поставилися з розумінням до мого рішення. Колеги побажали всього найкращого і двері університету, де поклала дев’ять років життя, здоров’я та нервів, зачинилися для мене назавжди.

Пункт четвертий – основний - морально підготувати синочка до переїзду. Тут уже у мене, недолугої матері, в рукаві було приховано багато цікавенького. Що саме? Тепла зима, нові друзі, смішна мова, якою і він скоро говоритиме. А ще літачок, на якому летітимемо над хмарками. І багато солодкої випічки, якою так славиться Португалія. Якщо й це не переконає, тоді завжди є океан. Синій, могутній, з велетенськими хвилями, на які можна дивитися, зануривши ніжки у теплий пісочок. На аргументі про океан мій маленький хлопчик здався. Дуже вже хотілося кораблики подивитися, та й пасочок з мокрого піску наробити.

Всі переконані – мамі медаль за стійкість! А далі дилема – як помістити усе життя у три валізи по двадцять кілограмів? Від чого доведеться відмовитися? Що залишити? Синочок не хотів відмовлятися від жодної іграшки, але ми не взяли із собою жодної. Окрім невеличкої фігурки Людини-павука. Істерику з цього приводу змогло заспокоїти лише моє завіряння, що там купимо багато нових іграшок. Якби ж він знав, що «багато» буде ще дуже не скоро…

За тиждень складання валіз дізналися про себе, що ми ще ті куркулі. Нажили досить багато всього. І хоч матеріальної цінності речі майже не несли, проте прощатися з ними теж було нелегко. Але ж якщо починати нове життя, то без старого «непотребу», чи не так? Тому з нами поїхали лише речі найпершої потреби, трохи одягу, постільна білизна, невеличка аптечка та ноутбук. На щось більше місця просто не залишилося.

Повні сподівань, ми розпрощалися з рідним містом, сіли на літак і полетіли в краще майбутнє. Дійсно, краще? Про це дізнаєтеся далі!