Нова віха у стосунках «мама – син»

Коли адаптаційний період було пройдено, я вирішила, що час нам із сином вибудовувати свою рутину. Шість місяців за кордоном дали мені можливість не лише відпочити від мамських обов’язків, а й усвідомити, що потрібно робити, щоб татусева маленька копія раділа життю.

Колись давно, ще до того, як стати недолугою мамою, я начиталася багато розумних книжок не менш розумних дядьків про тайм-менеджмент, всебічний розвиток, навчання впродовж життя та ще багато чого корисного. Ці знання свого часу дуже допомогли у побудові стосунків з колегами та студентами, правильному розподілі часу та виконанні всього запланованого на день, місяць та рік. Зараз же мене осяяло: а чому б не використати цю корисну інформацію й для виховання дитини. Адже завжди легше діяти за заздалегідь продуманим планом. Та й цілі не завадило б поставити. Що хочемо досягнути за певний період часу? Чим займатимемося? Що розвиватимемо першочергово? А що й зовсім не варто?

Нарешті у моїй недолугій голові починали працювати звивини. Я, як мандрівник-першовідкривач, спочатку взялася за карту. Ні, не скарбів. То була карта дій. Що робити – до чого прагнути – який має бути результат. У підсумку ми поставили три головних цілі.

Перша, це вирости гарною людиною. Що для цього потрібно? Виховувати повагу до старших, слухатися батьків, бути цікавим і корисним для оточуючих.

Тут відразу не задалося. Мій малюк зовсім не спішив виконувати мої вказівки, показував характер та проявляв бунтарський дух. Погрози забрати улюблені іграшки не діяли. Вимкнення телевізора з мультиками теж не допомагало. Залишався один варіант, найстрашніший для мене. Відверта розмова. Й ось ми вже сидимо одне напроти одного і я розповідаю синові, що ж насправді від нього хочу. Він пильно вдивляється мені в очі, час від часу ствердно киває. Врешті-решт встає, зітхає і промовляє: «Ну от бачиш, мамо, а ти боялася! Я ж не кусаюся! Добре, будемо розвиватися…» В цей момент я зрозуміла, що син мене давно вже переріс.

Наступна ціль – розвиток талантів. Яких? Ха! Якби ж я знала. Для мене моє маленьке диво було талановите в усьому. Але ж усе розвивати відразу – це якось неправильно. Тому в хід пішла хитрість: записати його на все, що можна і не можна. Проявляться якісь надздібності – їх і будемо вдосконалювати.

Вирішили – зробили. Спочатку була школа «Соробан», де діток учили рахувати за японською системою. Використовувалася рахівниця абак, а потім всі обчислювальні дії проводилися в голові без допомоги підручних засобів. Малюк не лише займався з іншими дітками у класі, а й отримував домашнє завдання на комп’ютері у спеціалізованій програмі, створеній для самостійного навчання.  Успіхи були? Були. Та й зацікавленість спочатку теж була. А потім недолуга вчителька, яка одних хвалила, а інших ігнорувала, відбила у моєї дитини бажання стати математичним генієм. В результаті – математику відклали до кращих часів.

Далі були танці. Ой, ці танці… Віддала синочка у групу до подружки-хореографа. Весела дівчина, сучасний підхід, гарна музика – що може бути краще? Не все так просто виявилося. Звичайно, увага приділялася тим діткам, у яких виходило все й відразу. А це не про мого слоника. Тому він дуже швидко загубився у натовпі вискочок, які, мабуть, ще в мами в животі витанцьовували. Учителька теж не заохочувала наші скромні потуги. А після місяця занять покликала мене до себе й прошепотіла: «Класний він у тебе, але танцюристом не буде». Більше ми чешки не одягали…

Розчаровані першими невдалими спробами знайти, в чому ж мій син має талант, трішки зробили паузу, але відступати не збиралися. Тому далі пішли уроки музики. Навіть не музики. Вокалу. Ех… Співаки теж з нас виявилися ніякі. І хоч я свого часу ходила у дитячу хорову студію і мала там неабиякі успіхи, дитині це не допомогло. Не розгледіли в ньому й Паваротті. Хоча, як на мене, ведмідь і близько до вух мого дива не підходив. Й досі люблю, як син мені концерти влаштовує.

Творчі потуги не принесли бажаного результату. Що ж, пора займатися чимось приземленішим. А що може бути краще за спорт? Правильно, нічого. Тому потрібно віддавати у секцію. Яку? Хм… Хлопчик повинен за себе постояти, бути міцним і витривалим. Тому вирішили – йде на карате. Наш сенсей, налаштований виростити справжніх воїнів та переможців змагань, вже з перших занять займався відбором найздібніших та найкращих, які б надалі могли представляти школу на всеукраїнському, європейському та світовому рівнях. У моєму синові тренер, мабуть, не побачив особливого потенціалу, а тому не приділяв особливої уваги його техніці. Як я це знаю? Все тому, що батькам дозволялося бути присутніми на заняттях. Отже потуги сина та байдужість сенсея бачила на власні очі. Ех, і чемпіонами нам не судилося стати…

Пізніше ми все ж віднайшли талант нашої дитини. Який саме? Про це розповім трохи згодом. Тим паче сталося це лише через кілька років після розказаних тут подій.

Ну і нарешті, повертаємося знову до поставлених мною цілей. Про дві я вже розповіла. Зазначу й третю. Тож, окрім виховання сина Людиною та розвитку прихованих здібностей, займалися організацією його, а заодно і мого дня.

Тайм-менеджмент для маляти – ненадійна справа. А якщо все це на плечах недолугої мами – обом можна лише поспівчувати. Моє дитя завжди трішки літало у хмаринках. З віком ситуація лише погіршувалася. У моєму домі ріс справжній Митець. Будь-що «земне» та «приземлене» викликало у нього відразу. Швидка трапеза? Ні, не чули. Складені по місцях іграшки? Та де там! Організовані книжкові полички та акуратно розвішаний на стільчику одяг? Навіть не просіть. Мої інструкції пролітали повз гарненькі вушка, а насмішкуватий погляд милих оченят давав зрозуміти, що лекції свої я читаю даремно.