Пів року без мами

Спитаєте мене, як я могла залишити свою дитину і чкурнути за чотири тисячі кілометрів від неї на стажування? Легко! На те я і недолуга мама. Втомлена від щоденних турбот, криків, недосипу та хронічної втоми.

Не те щоб я залишала сина на чужих людей. Він увесь час був під наглядом моїх батьків та чоловіка. Їм я довіряла іноді більше ніж собі, тому їхала з легким серцем.

За час моєї відсутності розвиток малюка продовжувався. Разом із бабусею вчили літери, малювали, робили аплікації, випікали смаколики та записували для мене відео про свої успіхи. А я раділа, що моя дитина у надійних руках.

На одній із сімейних онлайн-нарад було вирішено, що сина потрібно соціалізовувати. Що дома сидіти? Потрібен садочок. Недалеко від дому батьків, щоб було зручно його заводити та забирати. Сказано – зроблено. І ось мій син вже «соціалізується». Правда не довго. Не пройшло і пів тижня з цієї «радісної» події, як дитину підкосила хвороба. І тримала довго-довго. Цілий місяць. Перелякана бабуся від «гавкаючого» кашлю, недоспані ночі, стрес, страх за онука. А недолуга мама де? Правильно. На стажуванні.

Звичайно, коли дізналася про хворобу синочка, перелякалася не на жарт. Тримали зв’язок цілодобово. Я була в курсі, як перебігає хвороба. Та поряд не була. А чи не це головне?

З’їдена докорами сумління, змогла заспокоїтися лише тоді, коли коклюш (а це був саме він) відійшов. Підхопив він його звичайно у садочку. Інші батьки раділи б: це ж добре, краще у дитинстві усім перехворіти. Справді? Ні, ну серйозно? Вам подобається дивитися, як ваша маленька та беззахисна дитинка важко дихає, температурить і навіть пояснити не може, що з нею і що болить? Я не з таких любителів «з вогню та в полум’я». Занадто ризиковано, як на мене. Проте, можете зі мною не погодитися.

Також у період моєї відсутності у сина з’явився захисний механізм від сумування за мамою. Він просто вирішив мене ігнорувати. Спілкуватися не хотів. На камеру під час відеодзвінків також не показувався. Якщо і говорив щось, то дуже стисло і відразу тікав в іншу кімнату. Про його успіхи дізнавалася, в основному, від мами, за що їй дуже вдячна. Фото і відео були єдиними способами слідкувати за розвитком мого малюка. А от «живого» спілкування дуже не вистачало.

Коли мені запропонували подовжити стажування ще на чотири місяці, ніхто, окрім мене, особливого захоплення не висловив. Зовсім навпаки. Мама бідкалася, що з онуком важко, особливо під час частих хвороб. Чоловікові теж набридло від мене «відпочивати». Тому не залишалося нічого іншого, як попрощатися із безтурботним життям у сонячній Португалії та повертатися у холодну та сіру весну до свого маленького дива.