Поїзд – «Нафтуся» – поїзд

Поїздками на море наші пригоди з малюком та мамою не обмежилися. Тож вже наступного року, як тільки припекло весняне сонечко, а негатив минулого відпочинку забувся, ми вирішили, що час знову збирати валізи. Чоловік тоді був на заробітках у Польщі, тому ображатися, що не беремо його з собою, цього разу не міг.

Потягнуло нас тоді на західну Україну, а якщо точніше, в один із пансіонатів славного міста Трускавець. Просто гріх було не поїхати, адже частину наших путівок оплачував профком університету, де ми з мамою навчали студентів. А знижки та промоакції такого роду ми просто обожнюємо!

Мандрівка передбачала декілька етапів. Спочатку три години невеличким бусом до Києва. А вже звідти потягом до Трускавця. Дорога до столиці, як на диво, пройшла без пригод. А от далі… Почну з того, що ми, недолугі мамки, замість того, щоб витратитися на купе, взяли квитки у плацкарт. Ще й бокові полиці. Ще й біля туалету. Ще й на нічний рейс. Тож «веселощі» передбачалися ще до самої мандрівки.

Забравшись на верхню полицю і залишивши бабусю з онуком на нижній, я, наївна, думала, що зможу трішки подрімати. Та де там! Річ у тім, що окрім нас у вагоні їхали дві літніх жіночки. Вони так жваво щось обговорювали, що не помічали навіть місяця, що світив у вікно і натякав, що час вже нарешті вкластися й дати перепочити язикам. Коли ми демонстративно розстелилися і повлягалися, жіночки перейшли на шепіт. Та шепіт цей, голосний та емоційний, так різав вуха, що в якийсь момент моя мама не витримала і в тон їм грізно прошепотіла: «Ви або спіть, або говоріть нормальними голосами, бо це шипіння ваше дратує ще більше!» Бабульки натяк зрозуміли, роти позакривали. Вже через десять хвилин давали хропака, аж гай шумів. Малюк від цих звуків прокинувся і довго дивився у вікно. А потім повернувся до моєї мами й заявив: «Бабусю, мене ці тьоті длятують!».

Та якби ж то була єдина проблема, яка не давала спокійно поспати. Цілу ніч повз нас сновигали пасажири з розхитаною сечовидільною системою і грюкали дверима туалету. Синочок нервувався, мама також. Я намагалася шукати позитив у всьому, що відбувається, але аргументи закінчувалися. Ну так, у потягу тепло. Лежати є де. Жіночки вже п’ятий сон бачать. Але ж… І це «але ж» не давало спати до самого ранку.

Зійшовши на пероні у Трускавці, ми, зморені, але щасливі, знайшли першого ліпшого таксиста, завантажили всі свої важкущі валізи у багажник і поїхали до пансіонату. Рожева триповерхова будівля з пластиковими вікнами, досить просторий вестибюль, маленька їдальня на п’ять столів, кімнати, обклеєні жовтуватими шпалерами та старі скрипучі ліжка – це те, що чекало нас по приїзді. З директором познайомилися одразу. Він коротко ознайомив нас із переліком доступних тут послуг у вигляді масажного кабінету, електрофорезу та яблучної пінки на десерт; порадив не зволікати з прийомом до лікаря і дав нам спокій. Прислухавшись до його поради, ми, навіть не розпакувавши речі, стали в чергу біля кабінету місцевого терапевта.

Чекати довелося довго. Хоч ми й були першими, та самого лікаря ще не було. Тож мій синочок щоразу, як повз нас проходила якась людина, з надією в маленьких оченятах, питав:

• Ма-а-ам, а це – лікар?
• Ні. Це – тьотя.
• А це?
• Теж ні.

Підійшов чоловік у спортивному костюмі.

• Ну а цей дядя – лікар?
• Ні, не лікар.
• А-а-а, – мовив, – дядя – футболіст!

Наступного ж дня ми знову зустріли цього «футболіста», на цей раз уже в їдальні і без спортивної кофти. Мій уважний хлопчик, помітивши його, відразу ж запитав мене:

– Ма-а-ам, а чого футболіст роздягнений?

Повертаючись до черги за медичною консультацією, скажу одне, що після годинної гри у «Вгадайку» наш терапевт все ж прийшов, розпитав про хвороби, написав стандартний список процедур і відправив нас у «вільне плавання».

Наш день був розписаний похвилинно. Не тому, що лікар так постарався. Зовсім ні. Ми самі познаходили все, що хотіли для покращення здоров’я та самопочуття. Тож крім триразового відвідування бювету з «живильною водою» з жіночими іменами «Нафтуся» та «Маруся» (пити яку було ще те задоволення), на нас також чекали: кисневі крапельниці, масаж, п’явки, косметичні процедури, сольові печери та багато іншого.

Крім того, наш маленький турист теж хотів розваг. Тому в перервах між «тотальним оздоровленням» доводилося бігати на батути, надувні гірки, дитячі лабіринти. А ще кататися на сіренькому поні зі смачним іменем Цукерочка та милуватися краєвидом із тераси «Львівської Майстерні Шоколаду». Як ми все це встигали – для мене і зараз залишається загадкою. Проте саме тоді відчула, наскільки моя дитина може бути свідомою та водночас «тиснути на правильні кнопки» задля досягнення власної вигоди.

Проводити час у кімнаті не було жодного бажання. Всіх тягнуло на пригоди. Але коли одного дня пішов дощ, а процедур не намічалося, ми лежали на ліжках і про щось говорили. Раптом у вікно залетіла велика муха і почала кружляти над нами. Мій маленький «переляк» почав ховатися за мене і кричати:

– Боюся, боюся! Муха!

– Ти ж вже такий дорослий, а вона, диви, яка крихітна! – наводила логічні аргументи.

– Ага, крихітна! Велика! Боюся!

– Немає тобі чого боятися! Перестань! – це вже бабуся втрутилася.