Ти де? А я на морі!

Ой, сімейний відпочинок з малюком – то взагалі окрема тема! Не думала я і не гадала, що з віком вилазки на природу чи далекі поїздки будуть проблематичнішими та енергозатратнішими.

Мій юний дослідник ще змалечку привчався пізнавати світ. Спочатку рамки його інтересів оберталися навколо мене, бо мама – то Всесвіт. Що ж, з цим не сперечатимусь. Потім поступово стала досліджуватися і квартирна місцевість. А далі двір, місцевий парк, галасливі вулиці міста. Та ось прийшло літечко. Пора змінювати одноманітну картинку. Пора відкривати нові горизонти.

Тож, як тільки малюку виповнилося десять місяців, на сімейній нараді, в якій не брав участь мій чоловік, було вирішено – МИ ЇДЕМО НА МОРЕ. Тільки я, мій син і…. моя мама! Бо куди ж без неї??? Правильно! Без неї нікуди. І от ми вже о десятій вечора сиділи на сумках і чекали на бус, що відвозитиме нас до чарівного місця, назва якому – Скадовськ.

Як не дивно, дитина майже усю дорогу спала, тому увага пасажирів, дякувати Богу, була спрямована не на нас. А на кого ж, спитаєте ви? На інших недолугих матусь зі старшими дітками, які не давали відпочити нікому і постійно порушували режим тиші. Навіть нам з мамою доводилося «шикати» на них час від часу, бо боялися, що коли наше мале диво прокинеться, непереливки буде усім.

Правдами й неправдами доїхавши до пункту призначення, нас розселили у приватному секторі. Нам дісталася невеличка кімната з ліжком, трюмо і неробочим телевізором. Зручності та імпровізована їдальня, на жаль, знаходилися зовні. Від нашого будинку до пляжу було хвилин десять, які ми спокійно долали пішки, везучи поперед себе невеликий візочок з нашим червонощоким скарбом.

Містечко було невеличким, компактним і затишним. Море – теплим, пляж – чистим. Мабуть, саме ці фактори вплинули на популярність цього курорту серед велетенських медуз, які заполонили усе узбережжя. Плавати серед них – той ще екстрим, адже завжди існував ризик, що тебе все ж таки вжалять. У нас із цими напівпрозорими хижаками існував негласний договір: ми намагалися їх не зачіпати, натомість вони не показували нам, хто у морі хазяїн. Порушений цей договір був лише одного разу. Але я сама була винна – підплила занадто близько…

З місцевих розваг у Скадовську був парк атракціонів з оглядовим колесом, дельфінарій, надувні водні гірки та безліч кав’ярень і невеличких ресторанчиків. В одному з таких закладів харчування я ледь не втратила сина. А все через клятий огірок, шматочок якого не захотів проштовхуватися у крихітну горлянку мого малого дива. Мама зорієнтувалася миттєво, використавши прийом Геймліха. Я ж навіть злякатися не встигла. Думаєте, зробила висновки? Та де там! Якби я так швидко вчилася на своїх помилках, цю книгу ви б зараз не читали.

Наступного ж дня вищі сили вирішили перевірити, чи засвоїла я урок. Цього разу синочок запхав до рота цілого собаку. Не бійтеся, не справжнього. А того, що з колекції зоологічного печива. Ссавець став поперек горла в прямому і переносному сенсі. І хто ж цього разу прийшов на допомогу? Звичайно, мама! Це я не про себе у третій особі. А про бабусю поглинача великих шматків їжі. «Друг людини» випав під час методу «ноги догори» і був зухвало викинутий нами у сміття. У цей день бабуся піднялася в очах онука на недосяжну висоту. Куди там цій недолугій матері!

Проте я все ж зуміла реабілітуватися перед своїм сином. Як, спитаєте ви? Розповідаю. Візок, на якому ми транспортували наше диво з пункту А в пункт Б, не сприймав відсутність асфальту у приватному секторі. Тому колеса постійно ходили ходором, а потім і зовсім почали відвалюватися. Ось тут я і змогла себе проявити. Прикручувала їх до візка так спритно, що в шоці були всі – і мама, і син, і перехожі. Тож нехай мені й далеко до лікаря Хауса, але на станції техобслуговування мої здібності б оцінили.

Наші морські пригоди Скадовськом не обмежилися. Ну не можемо ми спокійно всидіти на одному місці! Тому через рік була проведена ще одна сімейна нарада (так, так, і на цей раз чоловік не брав участь у голосуванні). Постанова була одноголосною: МИ ЗНОВУ ЇДЕМО НА МОРЕ! Цього разу у ще романтичніше місце з вишуканою назвою – Коблево.

Правда з вишуканого там була лише назва. Жили ми у бараках, оббитих бляхою, які директор бази ніжно називав курортними будиночками. Вдень сонце так нагрівало метал, що цей витвір архітектурного мистецтва перетворювався на справжнісіньку пічку і знаходитися всередині було нереально. Переховувалися від полудневої спеки під парасолькою на пляжі або у місцевих кафе. Найкращим часом нашого відпочинку був вечір, коли свіже морське повітря ніжило попечені за день щічки й носики, а чайки голосили так, ніби оплакували наші кошти, вкладені в цей «люксовий» відпочинок.

Саме цього року мій синочок усвідомив, що боїться води. Разом з ним це водночас усвідомив і весь пляж, що потерпав від несамовитого крику цього маленького дива. Кожна хвиля сприймалася ним як безпосередня загроза його життю. Тому торішня гра у «Баба сіяла горох…» із подальшим зануренням у воду перестала бути актуальною з першого ж курортного дня. Натомість з’явилася нова, під робочою назвою «Спіймай голопопика», де ми з мамою бігали за галасливим малюком і намагалися переконати його у нешкідливості морської води. Те ще видовище, скажу я вам…

А якщо до цього всього додати аномальну тогорічну спеку, відсутність у будиночку туалету та молочні зуби, що почали інтенсивно проростати у ротику малого крикуна – можете собі уявити цей відпочинок… Повернулися виснажені, попечені та знервовані. Коротко кажучи, де були? Ой, не питайте… На морі…