Мама на годину

Продовжуючи тему роботи, хочу спитати лише одне – чому нам не можна роздвоюватися? Адже в голові все досить просто – коли ти на роботі, думаєш про дитину, коли з дитиною – про роботу. А якби можна було існувати одночасно у двох місцях… Тільки уявіть собі…

Одна твоя половина сидить з розумним виглядом на роботі, щось пише, комусь телефонує, з колегами спілкується. Інша ж у цей час всю себе присвячує малюкові – готує їсти, бавиться, гуляє на свіжому повітрі. Ех, мрії, мрії…

Реальність, насправді ж, не така райдужна. Я це відчула відразу ж, як повернулася до стін рідного університету, де на той час працювала викладачем. Справа в тому, що ще у декретній відпустці (хоча яка в біса відпустка?) я написала і захистила кандидатську дисертацію. Тому вважала, що ось повернуся на свою кафедру і спочиватиму на лаврах. А в результаті, що? А нічого подібного. Роботи лише побільшало. Переступивши поріг університету, була нагороджена списком того, що потрібно надолужити. Тож, окрім пар, які вела щоденно, було ще написання наукових статей, здача іспиту на знання англійської мови, розробка посібників за новими вимогами, підготовка до стажування закордоном… І так до нескінченності…

І де ж, спитаєте, на малюка свого час брати? От і я не знала. Тому він, як представник кочівних племен, переходив з рук в руки від виховательки у садочку до бабусі, від неї – до іншої бабусі або прабабусі, а тоді й до тата. А я стала мамою на годину. Бо рівно стільки часу в день могла провести зі своїм синочком. Є справедливість? Та є мабуть… Але ж ми самі робимо свій вибір. І часто не на краще.

Тому я, недолуга мама, замість радості спостереження за розвитком своєї дитини, поринула на кілька років у світ освіти та науки. Коштів тоді вистачало не на багато. Тому довелося ще взяти мовні курси, що проводилися на базі нашої кафедри увечері. Поверталася додому десь о восьмій. Втомлена, спустошена і зовсім без настрою. Ковтала вечерю, півгодинки приділяла своєму маленькому диву і провалювалася у сон. Лише для того, щоб зранку, наспіх приготувавши і проковтнувши сніданок, бігти на «улюблену» роботу. Півгодини зранку, півгодини увечері – увесь мій час на сина. Так і жила до тих пір, поки не дізналася, що отримала грант на півроку для стажування у далекій Португалії. Попереду була ще довша розлука…