Жахи дитячої поліклініки

Починаючи з перших днів малюка на Землі, за ним починають пильно стежити. Інопланетяни? Спитаєте ви. Звісно, ні! ЛІКАРІ.

Мама з дитиною стає на облік дуже рано. Перший місяць – найнасиченіший. Адже вакцинують манюню ще у пологовому. Потім доводиться регулярно відвідувати свого дільничого дитячого лікаря і робити наступні щеплення. У теорії все це дуже правильно. Професійне око має помічати будь-яке відхилення від норми і вчасно на все реагувати. Та чи так усе на практиці?

Почнемо із самої дитячої поліклініки. Оскільки я з досить невеликого міста, то і будівля у нас ця досить мала. Припускаю, що пережила вона не одну революцію. Проте час від часу все ж поновлювала фасад та і всередині подекуди робився косметичний ремонт.

Біля кожної двері, оббитої шкірою «молодого дермантину», мучилися у чергах матусі зі своїми малятами. Час від часу двері прочинялися, звідти випливали щасливчики, що вже пройшли огляд, і швидко, мабуть, побоюючись, що хтось пройде перед ними, забігали інші. Пріоритет тут був у мам з дітками до року, вони й мали право заходити першими.

У чергах можна часто було почути обговорення різноманітних тем, типу «як привчити до пустушки», «як відучити від пустушки», «підгузки якої фірми краще вбирають вологу» і «які фрукти протипоказані немовлятам». Слухала я все у пів вуха, адже на той момент вважала себе найрозумнішою, хоча й недолугою, мамою.

У різні пори року змінювалися і настрої у таких чергах. Адже влітку, легко одягнувши себе і своє маленьке диво, можна було залюбки посидіти у напівтемному коридорі, насолоджуючись прохолодою та помірним гудінням інших відвідувачів перед кабінетами. Взимку ж, все було з точністю навпаки. Відчуваєш себе Снігуронькою, що ось-ось розтане від теплих батарей. А ще намагаєшся заспокоїти такого ж Сніговичка, якому теж спекотно. Коротко кажучи, дитяча поліклініка поступово перетворюється у ментальну інституцію. Єдине, що тобі залишається робити, це молитися, щоб двері твого лікаря швидше відчинилися. А за зачиненими дверима, ти знаєш, пануватиме спокій.

Контингент лікарів у поліклініці був різноманітним. Дітки, в основному, закріплювалися за дільницями, але ніхто не скасовував знайомства та «замовлене слівце». Ми такими бонусами не скористалися, тому нас закріпили за Бурмосиком. Так, по ніжному, ми називали свого дитячого лікаря, худорляву жіночку передпенсійного віку, яка майже ніколи не усміхалася і мала досить суворий вигляд. Проте, як професіонал, вона нас цілком влаштовувала. Огляд проводився швидко, без зайвих сюсюкань. Інструкції по догляду за малюком – лаконічні та по суті. За що я, просидівши дві години у черзі, була Бурмосику дуже вдячна.

Після пережитого першого року з нескінченними консультаціями та вакцинаціями, кількість відвідування дільничного лікаря зменшилася в рази, а з роками й зовсім звелася лише до випадків хвороби. Навіть тоді не дуже поспішали. Чекали, може обійдеться. І якщо не обходилося, тоді вже мчали до Бурмосика за порадою.

Безперечно, переваги постійного лікарського контролю значні. І навіть я, недолуга мама, це розумію.