Від всеїдного малятка до вибагливого гурмана

З їжею у нас завжди було все неоднозначно. Почалося це ще з грудного вигодовування, про яке я вже писала у попередніх розділах. Моє «дієтичне» напівпрозоре молоко не задовольняло апетитів мого маленького фуд-критика. Тому довелося ввести у раціон штучну суміш, а потім і молочні кашки. Цього разу, зацінивши мамині старання, малюк поглинав усе з великим задоволенням і своїм спокоєм давав мені зрозуміти, що я на правильному шляху.

З шести місяців почався справжній фуд-квест. У раціон синочка почали вводитися все нові й нові продукти: різні овочеві та фруктові пюре, дитячий чай, перетерті супчики. Їлося то все, звичайно, із задоволенням. Але щічки маляти почали червоніти від алергії на якийсь продукт, а може і декілька. Довелося перебрати на себе роль Шерлока Холмса і з’ясувати, яка їжа викликає у дитини реакцію, а яка – ні. Кожен продукт тепер вводився у раціон окремо. Він проходив тепер цілий ряд випробувань на якість та відсутність шкідливих домішок. Тестові дослідження у польових умовах проводилися на моєму маленькому респонденті. Магазинна їжа замінилася городньою зі свекрушиної грядки. І о диво! Алергія зникла! Сама собою! А вся справа була лише у консервантах, присутніх у баночках з пюре для лінивих мам. Варто мені було перебороти себе і почати все ж готувати для мого маленького хлопчика, як загальний його стан здоров’я покращився. Ну і мені спокійніше стало! А це вже не аби що, я вам скажу!

Та справжній стрес був ще попереду. І почався він з привчання синулі їсти самостійно. Ось де всі смаки та вподобання і проявилися! Адже раніше варто було лише увімкнути улюблений мультик і методично запихувати до маленького ротика все, що завгодно – він не помічав нічого навколо і харчами особливо не перебирав. Та ось настав той «прекрасний» момент, коли телевізор більше не вмикався, а вся увага була прикута до тарілки, в якій плавали невідомі речовини, які мама лагідно називала «супчик». Обличчя моєї дитини під час трапези змінювалося до невпізнанності. Зникала посмішка, ліва брова підіймалася у мовчазному питанні, типу: «Ти думаєш, що я все це їстиму?» За цими мімічними змінами слідувало тяжке зітхання, качання головою у знак докору. А в очах читалося: «Ех, мамо, мамо… За що ти мене так не любиш».

Як не намагалася я переконати свого хлопчика, що супчик смачненький, з яким би задоволенням не підносила ложку з цією рідиною до свого рота, вдаючи, що їм щонайменше мішленівську страву – син на цей «театр одного актора» не вівся. Довелося витягати козирну карту – садити його перед телевізором. Схема спрацьовувала раніше, спрацювала вона і тоді! Я вам більше скажу: працює вона і зараз. Хоч моєму синові вже десять років… Телевізор, правда, замінили планшетом, бо екран завеликий для кухонного столу. Та і мультики вже не ті. Аніме. А так нічого не змінилося. Їсть все, аби увага була прикута не до тарілки.

Ось вам і ще один доказ моєї недолугості…