Епічна битва садочків

Як і будь-яка недолуга мати, коли дитині виповнився рік, я почала замислюватися про повернення на роботу. Однак розумні люди, які живуть поряд (тата-мами, бабусі-дідусі), відрадили мені це робити, тому я залишилася сидіти вдома ще на рік.

Коли малюку виповнилося два, питання про моє повернення на роботу стало в нашій сім'ї знову актуальним. Недовго думаючи, ми «пройшли» безліч лікарів, отримали довідку про «профпридатність» малюка та сплативши всі «благодійні» внески, потрапили до державного садка.

Його вибір безпосередньо залежав від відстані до будинку. Пощастило – цей був розташований у нашому дворі. Але це єдиний позитивний момент, який можу пригадати.

Влаштувалися ми туди влітку. А це період літніх відпусток педперсоналу, ремонтів приміщень та фарбування дитячих майданчиків. Дітей у садочку небагато, тому для зручності вихователів та нянечок, малюків із різних груп поміщають в одну. Цей нюанс не робить період адаптації дитини легше. Скоріше, навпаки.

Перший тиждень мамам дозволяють залишати малюків всього на 1 годину. Хоча це і не великий проміжок часу, але для моєї дитини це був величезний стрес! Адже ми з ним не розлучалися з його народження надовго. Ну, а якщо і розлучалися, то дитина була завжди в оточенні рідних і близьких людей. Тому не дивно, що цей перший тиждень забирала я свого малюка всього в сльозах, знервованого та безпорадного (у самої сльози наверталися, так було його шкода!).

Коли вперше привела дитину до групи, то трохи здивувалася: літо, погода чудова, а діти сидять у кімнаті, на стільчиках півколом, і дивляться по телевізору мультфільм про Машу. Коли забирала сина, діти сиділи там-таки, не зводячи очей з екрану.

На другий день (так само, як і в моєму улюбленому фільмі «День бабака») все з точністю повторилося: сльози дитини, діти, що сидять півколом і пісенька «Маші та ведмедя».

Якби все повторилося і наступного дня, я б, напевно, вирішила, що божеволію. Але на третій день моя дитина захворіла. Мені зателефонувала нянечка (думаю, щоб дізнатися, чому нас немає в садочку) і я взяла трубку. Але виклик було скинуто. І коли я передзвонила сама, то почула голос нянечки, яка на підвищених тонах вичитувала мене за те, що я взяла слухавку, а не передзвонила їй, і що в неї немає грошей на рахунку для дзвінків усім батькам. Ось тут мій терпець і урвався. Наступного дня я забрала документи та «благодійний» внесок і сказала «Goodbye, my love!» директрисі.

Після першого пережитого досвіду «соціалізації дитини», я ще на рік забула про роботу і вирішила все ж таки поберегти її здоров’я та свої нерви.

Тепер ми вирішили піти до приватного садка (державного з лишком за два дні вистачило!).

До його вибору я підійшла вже з більшою серйозністю. Давався взнаки неприємний осад першого досвіду. Але проблема такого типу садків у нашому місті полягала у відсутності їх повноцінного робочого дня. Час роботи закладу обмежувався 4 годинами роботи та не включав обіду. Вартість такого задоволення була чималою. Були, звісно, й позитивні моменти: група була теплою, дітей мало, а вихователька дуже доброю та милою. Моя дитина почала відразу ж вливатися до колективу та соціалізуватися. Якщо раніше синочок говорив мало, погано вимовляв слова, то зараз його просто було не зупинити. Різниця була суттєвою! Але, на жаль, як і все добре, цей період теж мав колись закінчитися. Приміщення садка викупили під офіси, наша улюблена вихователька знайшла спокійнішу роботу (в ювелірному магазині). Ну і ми теж пішли шукати кращого життя.

Коли мені прийшов лист про закордонне стажування, питання садка на якийсь час відпало саме по собі й мої батьки взяли шефство над онуком. Пізніше вони все ж таки вирішили спробувати удачу в державному садочку ще раз. Син потрапив у «сімейну групу» (група, у якій перебувають різновікові діти (братики-сестрички)). Заняття проходили переважно для старших дітей, їх треба було готувати до школи. Найменших дітей теж садили за столи, і вони просто малювали. Мій син відмовлявся це робити. І на нього за це кричали. Коли дитина розповіла це дідусеві, а той поговорив з педперсоналом, то вихователі вирішили взагалі вдати, що такої дитини в групі не існує. Вони перестали його помічати. Ось така класна соціалізація! У цьому «чудовому» садочку мій син так часто хворів, що місяці, проведені вдома, не могли зрівнятися з тими днями, які довелося провести у групі.

Другий садок приватного типу, куди ми потрапили, займався підготовкою до школи, що мене підкупило. Але фальшивість посмішки та награність добродушності моя дитина відчула відразу й не злюбила свою нову виховательку. Вона теж не плекала до мого сина теплих почуттів, адже він мав на все свою думку і не в усьому з нею погоджувався. Я на той час уже ходила на роботу і не могла часто залишати дитину з бабусями, тому терпіти доводилося усім – і мені, і синові, і виховательці. Так що з садочками у нас відразу якось не заладилося. Вважаю, що соціалізація все ж потрібна, а яку ціну за неї готові заплатити – вирішувати саме нам, недолугим мамам.