Бейбі-пруфінг квартири – гіперопіка чи необхідність?

Коли син став старшим і навчився ходити, він розширив власну зону комфорту. І тепер роботи по дому, як і дозвілля, побільшало. Популярною стала гра «Збери мої підгузки». Мій син раз у раз їх витягав з тумбочки, а я, нездатна пояснити йому, що так робити не можна, тільки складала їх на місце.

Випробування на міцність моїх нервів проводилося не лише за допомогою викинутих підгузків. На підлогу летіло все, що попадало під руку малюка. У цей час заздрила американцям, які мали цілий асортимент гаджетів для безпеки власних дітей вдома. Малята там не можуть нічого відкрити, а також нашкодити собі, й життя батьків там набагато спокійніше, ніж у нас. Надивившись американських серіалів, я послала чоловіка на пошуки такого обладнання. Але в нашій країні, напевно, не вважають, що дитина має в чомусь себе обмежувати. Ну і що, якщо на голову щось впаде? Усім падало! Поранилася? Обпіклася? То нічого! Швидше навчиться різні небезпеки виявляти та в подальшому їх уникати. Тож у магазині наш тато нічого так і не знайшов і повернувся додому з порожніми руками. Висновок: не ми перші, можна трохи й потерпіти.

Ось ми й почали терпіти: речі зі всіх шафок на підлозі, розмальовані шпалери, вилиті на килим косметичні засоби, порвані документи. І цей список некінченний.

Вихід для нас із сином був лише один – ВУЛИЦЯ. Ось там я давала йому зелене світло на все. На майданчику правда трохи побоювалася, щоб не звалився з гірки чи гойдалки, ну або щоб не образили. В усьому іншому я ловила кайф і давала своєму маленькому гіперактивчику відірватися на повну.