Виписка з пекла

І ось уже настає день виписки з пологового будинку. З одного боку, ти не можеш дочекатися, коли вийдеш із цього ув'язнення. З іншого – тепер ти віч-на-віч (у нашому випадку, два на одного) зі своїм норовливим маленьким чоловічком, який не пробачає помилок, не любить твоєї повільності й приковує тебе до себе своїм поглядом і не тільки.

Всі бабусі й дідусі не можуть натішитися цим маленьким продовжувачем їхнього роду і носієм їхніх генів, але не поспішають залишатися наодинці зі своїм спадкоємцем. Урочистість моменту псує запах підгузку, який вчасно не встигли поміняти. Або це малюк так перехвилювався від цієї всієї церемонії виписки.

Завантаживши всі речі та родичів у машини, їдемо додому, щоб відсвяткувати цю подію. І ось тут ти починаєш розуміти, що життя вже не буде колишнім. Бачачи своїх родичів, які поглинають бутерброди, шашлики і запивають це все вином, а може й чимось міцнішим, ти починаєш тихо їм заздрити (і тихо ненавидіти того, хто вигадав шашлик).

Жуєш свою кашу з відвареним шматочком м'яса, заїдаєш все це печеним яблуком, запиваєш кип’яченою водою, і вже починаєш шкодувати, що перед народженням малюка начиталася літератури про корисну їжу для матері-годувальниці й уперше в житті хочеш стати татом.

Помітивши мої, сповнені розпачу, голодні очі, чоловік швиденько завершує святкування та проводить дорогих гостей за поріг. Він з'їдає зі мною печене яблуко, обіймає і вперше дякує за такий чудовий подарунок (подумки поставивши «галочку» у списку життєвих цілей навпроти пункту «народити сина»).