Замість передмови

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати у будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Вже вкотре перемикаю будильник на 10 хвилин уперед. Подумки картаю себе, але мій «улюблений» інтелект вдало знаходить все нові й нові причини ще трохи «повалятися». Після п'ятого дзвінка моя совість прокидається і ноги повільно сповзають з ліжка.

Іду в ванну кімнату і вмиваюся, щоб прокинутися і відкинути останні думки про те, щоб повернутись під теплу ковдру. Але холодна вода та голодний крик сина остаточно відганяють цю приємну мрію.

Потім біжу на кухню і ставлю чайник. Паралельно готую сніданок своїм рідним. Про те, щоб поснідати самій, думка поки що не приходить. Спочатку вгамувати голод моїх улюблених чоловіків, потім перекусити самій. Приношу до кімнати дві тарілки. Чоловік на моє щастя їсть сам. А ось син любить їсти за допомогою мами. Почасти, від лінощів, почасти, від любові до мене: адже знає, що люблю про нього дбати.

Чоловік нагодований, одягнений і взутий – тікає після щоденного ритуалу «поцілунку перед дверима» вбити сьогоднішнього мамонта, а ми з сином залишаємось охороняти сімейне вогнище.

Щодня я вдосконалюю свої навички орієнтування на «квартирній місцевості». Розбираючи купи іграшок, одягу та інших «випадкових» предметів, почуваєшся щоразу першовідкривачем. Іноді з'являється думка: «А звідки тут це?» Син, як вірний мамин натхненник, принагідно поповнює кількість знахідок, скидаючи в загальну купу те, що, на його думку, не вписується в інтер'єр.

Іноді ми відволікаємось на ерудит-хвилинку, читаючи дитячі віршики та активно жестикулюючи. Мені здається, що мій малюк, коли виросте, буде або «чудовим оратором» або «великим артистом». А я сидітиму десь у залі на врученні премії «Оскар», і пишатимуся тим, що мій син – ОСОБИСТІСТЬ. Але це ліричний відступ...

Після творчості та «мозкового штурму» ми з малюком повільно, але впевнено починаємо збиратися надвір. Навіть не знаю, хто з нас довше збирається – я чи він? Напевно, це сімейне!

Вийшовши нарешті з дому, ми починаємо свою щоденну подорож міськими джунглями. «Полюємо» в основному в парку на голубів. Підгодовуємо їх хлібом, принагідно «підгодовуючись» самі))). І вони з довірою сідають нам на руки, а то й на голову (ну це вже найдовірливіші). Синочок воліє «полювати» за особливо жвавими голубами й войовничим криком відганяє їх від мене. Хвилюється, мабуть...

Після такого сафарі у нас розігрується апетит і ми поспішаємо додому на обід. Син із задоволенням поглинає їжу, мені ж залишаються недоїдки, великодушно надані маленьким принцем.

І ось він – момент істини! На порядку денному – глобальне «гамлетівське» питання: Засне чи не засне? Нерви напружені до краю, долоні спітніли, боїшся голосно дихати й намагаєшся «зжитися» з інтер'єром. "Ура!" - тихо кричить внутрішній голос, боячись навіть подумки потривожити тендітний сон мого маленького непокірного хлопчика. «Тепер мій час!» – радіє мозок. Та невже? А ось мій син так не думає. Від одного лише легкого руху починає повертатися. І ти розумієш, що потрапила у пастку.

Спати хочеться не надто. А просто лежати й насолоджуватися відсутністю діяльності – це не про мене. Тут на допомогу приходить планшет із черговою книгою зі самовдосконалення чи виховання дитини. І я вже занурена цілком і повністю у світ корисних ідей, які, швидше за все, ідеями й залишаться…