День 8.

Вже бачу по обличчю Оксани, що приїхала передати черговий словесний “шедевр” від моєї улюбленої езотерички.

– Ну що цього разу вже не так?! – проціджую крізь зуби, готовий в будь-який момент вийти з себе.

– Виноград…

– Що виноград???

– Порахувала виноградини на гроні – їх виявилося тринадцять.

Мовчки чекаю продовження цієї епопеї.

– … а тринадцять – це чортова дюжина, – видихнула Оксана, дивлячись на мене з-під лоба.

Ой, тримайте мене семеро!

– Мені тепер їй ще виноградини на кожній гроні перераховувати?

– Чого ти мене питаєш? Я ж тільки передаю побажання…

Ох, якби знала езотеричка, які я щоразу побажання передаю в космос щодо неї… Тричі подумала б, чи відсилати назад ті довбані фрукти.

Щойно Оксана за поріг, а тут до віконця вже мій “яблучний” дід поспішає. Ну як, поспішає. Як для дев’яностодев’ятирічного – то ще нормально так рухається. Черепаху перегнав би!

– Олеже, це ти ківі на десерт різав? – питає.

Я ствердно кивнув, вже передбачаючи якийсь підвох.

– А можеш наступного разу не кільцями їх різати, а кубиками?

Овва! Це щось новеньке. Мені аж закортіло дізнатися причину.

– Для чого? – цікавлюся.

– Бо кільця покотяться шлунком надто швидко й не встигнуть засвоїтися, а кубики зачепляться кутами де треба. Ти ж знаєш, що мій кишковик…

Далі я вже не слухав його маячні, лише подумки сказав цьому Кубику Рубику все, що я про нього думаю:

– Знову цей твій славнозвісний кишковик! І нічого ж, що вставними зубами ти, старий йолопе, пережовуєш ті кільця і кубики, а в шлунок вже каша доповзає. Я вже мовчу про все інше… Ну ні хвилини спокою з тобою мені немає… Ох, ще тиждень! А тоді я зі своєю заявою на звільнення полечу на крилах щастя до кабінету кадровички. І нехай тільки запізниться хоч на день!