День 7.

Як же я “люблю” суботи… Адже рівень божевілля в цей день зростає у геометричній прогресії. У нашому пансіоні це день відвідин родинами, а нам на кухні роботи додається. Бо треба ж усіх новоприбулих почастувати чимось. Тож на мене (а на кого ж іще?) покладається почесна місія виробництва канапок. Десь із сотню, не менше. І це плюсом до моїх поточних обов’язків! Ну за що мені така несправедливість? У той час як більшість населення відпочиває у цей день, я зі своєю Ягою Динозаврівною бігаю кухнею, в марній надії встигнути все! Навіть в туалет ніколи відлучитися. 

Та я таки зміг. Вибіг швиденько – і бац! – вже лежу горілиць на підлозі. А все через ту кляту прибиральницю. Казала ж директорка швабру викручувати! А ти… Ех, бабо Олю, не бути тобі працівницею місяця… Тільки людей калічиш! Чи це вона спеціально так робить? Хоче пошвидше усіх стареньких з пансіону на той світ відправити, щоб і самій вже на пенсію йти за вислугою років. Та така “вислуга” її лише до в’язниці приведе.

Решта дня пройшла у “веселому” митті цілих гір брудного посуду. Ще й наша кухарка щось сьогодні голос вирішила подати. Зазвичай така мовчазна, що я іноді забуваю, що нас на кухні троє. А тут – на тобі:

– Олеже, не використовуй стільки мийного засобу. Треба економити.

Ти подиви на неї! Економістка знайшлася. Я ж не в тебе вдома той “Фейрі” беру! То чого тоді кіпішувати? Та й не миє він так, як раніше. Підозрюю, що моя “люба” доісторична колега водою його розбавляє, бо якийсь занадто рідкий. Ну, або просто “Фейрі” вже не той…