Записки мізантропа

День 2.

Як вже не щастить, то не щастить! Начальниця відділу кадрів у відпустку чкуранула. На цілих два тижні! А отже, мені тут кукувати з колегою епохи палеоліту ще чотирнадцять днів!!! Ну добре, не чотирнадцять. Дванадцять. Бо у мене по середах вихідний.

Ще одна радість! І хто це по середах відпочиває? Ні, ну скажіть мені? Це ж, бляха, середина тижня! І куди це мені дибатися посеред тижня? Хоча я й так не особливо люблю кудись дибатися останнім часом. Куди не вийдеш – скрізь натовп гомосапієнсів. Я навіть футболку сам собі придбав з написом: “Фу, люди!”, щоб знали, якої я про всіх них думки. Правда, на роботу я її, на жаль, одягнути не можу, бо у нас спецодяг. Уявляю обличчя моєї колеги, якби я в такому вигляді зайшов на кухню!

А вона ж мені, до речі, сьогодні принесла шматок якогось сумнівного пирога. Каже, що вчора на кухні до неї прийшло натхнення… То це я що, виходить, її піддослідний кролик? Експерименти на мені ставити зібралася? А хто мене після цього відкачувати буде, якщо щось піде не так, га? Вона сама? Ага, сплю і бачу. Тож я подякував за такий “апетитний десерт” і обіцяв вдома скуштувати, а завтра повернутися з “чесним відгуком”. Вже мрію, як дорогою додому цей пиріг полетить у смітник біля мого будинку. А потім збрехати їй, сказати, що було неабияк смачно, відбути ще одинадцять днів – і гудбай, стара експериментаторка!

Ньюбі Райтер

Подобається

#197 в Різне
#154 в Гумор
#374 в Сучасна проза

У тексті є: чорний гумор, вигорання та робота, побутовий абсурд

Відредаговано: 02.11.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись