09.08.2026 рік. Останній день відпустки.

20:10 — 09.08.2026 рік.

Сьогодні неділя — останній день моєї відпустки, яка, здається, безслідно минула під тиском невблаганного часу. Вже завтра я повертаюся до роботи, де на мене чекають не надто привітні обличчя. Мій сьогоднішній настрій, м’яко кажучи, пригнічений та меланхолійний: даються взнаки певні мої схильності та звички. Можливо, на це впливає сукупність факторів: по-перше, ностальгія за другою домівкою; повернення до роботи, яка не викликає в мене особливого захоплення, проте змушений миритися; а по-третє — обставини, про які йшлося вище.

Уранці я відвідав церкву. Дружина священника майже знепритомніла під час читання Апостола: спершу її голос став приглушеним і нечітким, а згодом перетворився на ледь вловиме шипіння чи бурмотіння. Вона ледь не впала і кілька разів здригнулася, проте парафіяни вчасно підхопили її та вивели до іншого приміщення. Я забрав з її рук книгу, яку вона міцно тримала й не хотіла відпускати (принаймні так мені здалося). Зрештою, Апостол вона так і не дочитала, але все закінчилося благополучно. Взагалі я не вперше помічаю таке за людьми — і подібний стан одного разу був у мене: запаморочення, нудота й слабкість у тілі, а потім розпираючий біль у потилиці.

Після відвідування церкви я придбав морозиво «Максіфан». Дівчина в кіоску була, як завжди, досить привітною: побачивши мене, вона щиро зраділа та усміхнулася (вона іноді може назвати мене — «Максіфан»). Ми бачимося не вперше, і я іноді підтримую з нею розмову. Проте, навіть якщо вона відчуває до мене симпатію, я не розраховую на будь-яке знайомство. Ба більше, я хотів би припинити купувати там щось, аби взагалі з нею не зустрічатися. Чому так? Не бачу в цьому сенсу, попри те що вона також викликає симпатію — дівчина дійсно вродлива, чудова, з дитячою усмішкою й овальним обличчям. Просто я така людина: мені важко повірити в себе чи в успіх подібних стосунків. Це в мене з дитинства. Крім того, я маю зовсім інші цілі, а ускладнювати власне чи чиєсь життя собою не збираюся. Зрештою, у моїй душі дедалі частіше виникає прагнення мінімізувати кількість зустрічей, нових знайомств та коло спілкування: як я вже зазначав, не бачу в цьому жодної мети чи користі для себе, (хоча інші люди й виявляють інтерес та бажання взаємодіяти).

Хах, дивно, я можу здаватися веселим, життєрадісним і легким у розмові, хоча всередині можу відчути зовсім протилежне. Наскільки ж просто виявляється одягнути маску невразливості.

Згодом я ненадовго задрімав, а одразу після пробудження ходив колами, дочитуючи твір «Франкенштайн, або сучасний Прометей». Книга по-своєму цікава та змушує замислитися, проте, на мою думку, до шедевра все ж не дотягує. Сюжетна лінія видається дещо передбачуваною та пріснуватою. Часто сам Франкенштайн діє необдумано, подекуди безглуздо та надто суб’єктивно, ніби виконуючи волю автора. Фінал також не викликає особливого захвату чи подиву. Як на мене, усе надто прямолінійно: вони прагнуть безглуздої помсти один одному, через що обоє зрештою гинуть.

Також розповім про минулі події. Нещодавно помер Пісок (кіт піщаного забарвлення), але на його місце прийшла Багіра (маленьке чорне кошеня, яке знайшли в курнику, де воно їло курячий корм). Зараз вона вже трохи адаптувалася: встигла намочити ліжко в літній кухні, постійно бігає за Братом, наче за матір’ю, та нападає на інших котів, намагаючись таким чином познайомитися.

Гаразд, можливо ще приділю час навчанню письменницької майстерності: як правильно описувати коштовності та подібні речі.