будні такі будні

Двадцять четверте вересня.

Майже тиждень тому до нас привезли цікавий випадок. Чоловік сорока п’яти років, викладач у престижному вузі. Симатичний і доглянутий мужчина не виглядав хворим. Підозрювали  менінгіт, але після пункції діагноз не підтвердився.

Температура постійно стрибала, головний біль, а саме цікаве почалися збої у свідомості (чоловік на певен період почав випадати із реальності, то знову повертався до себе у норму). І поки набиралася величезна кількість аналізів на усі хвороби що знайомі і не дуже, чоловік чахнув на очах. Перетворювався на овоч, вже не вставав із ліжка та самостійно не їв.

Пізніше прийшов невтішний діагноз -нейроСНІД. На той період пацієнт вже не міг самостійно ковтати їжу та не розумів де він і не проявляв ознак зацікавленості у житті. Скажу чесно після переводу у реанімаційне відділення – недовго там мучився. Важко після таких випадків, та й за період роботи їх чимало буде із летальним виходом та неблагополучним завершенням захворювання (інвалідність).

Про такий випадок теж можу розповісти. Коротше кажучи якщо пацієнта пізно привозять на діагностику (із запущеним випадком захворювання), особливо у випадку менінгіту до добра це не доводить. До нас поступала молода жінка, «світла» голова – головний бухгалтер великої компанії із ознаками менінгіту. Після пункції діагноз підтвердився, почалося важке лікування (більше навіть боротьба за життя). Купа крапельниць: антибіотиків, пробіотиків та дезінтоксикаційна терапія. Весь персонал боровся за неї, як мамка за своє чадо.

Жінка виздоровіла по аналізам, але розум загубився у темряві хвороби. Відтепер вона стала більше схожа на маленьку, розгублену дівчинку. Коли її чоловіку дозволили побачення, сказати що він був розчавлений це нічого не сказати. Завше зібраний і ввічливий, помінявся не тільки вираз обличчя а й поведінка. Мужчина став схожий а розлюченого тура, що змітає усе на своєму шляху. Він кричав, що всіх засудить і розірве кожного хто лікував і зробив його дружину  такою. Поверещавши іще із пів години кудись подівся, я ж залишилася із «великою - маленькою» пацієнткою.

Вона раділа і розуміла її виписують додому. Ця «дитина» пам’ятала, що на неї чекає маленька донечка і вона шалено скучила за нею, але прості дії давалися важко. Порушення в інтелектуальній діяльності та погіршення пам'яті ускладнення, яке уразило нашу героїню.

Так хочеться вірити у казку із щасливим кінцем, але якщо ми не будемо слідкувати за своїм здоров’ям ніяка медицина не допоможе, найкраще лікування – знання та профілактика, а іще щеплення (хоч як їх не люблять сучасні мамки, я впевнена якщо хороша вакцина очищена і точно не індійська мінімум Швейцарія чи Франція – берем, так бувають рідкісні випадки алергії чи побічних ефектів не без того, почитайте любу інструкцію самого простого препарата і більше не захочетеся його приймати).

Так от історія на цьому не закінчилася. Чоловік пацієнтки повернувся п’яний в дриск, ледве на ногах тримався. Мало того, прийшов із гостинцем -бутилка горілки оливки і ананас, тицьнув у руки із словами: «За труди.», взяв за руку дружину і повів до таксі. Це як натяк, випий закуси і засунь ананас в ж…? Трохи отетерівши від такого презента занесла лікуючому лікарю пакет, виявилось у нього такий же. Їхала з роботи перший раз із горючим та трохи прителепкуватим поглядом.

Іноді хочеться вийти з роботи і підірвати це місце до бісової матері.

Двадцять дев’яте вересня.

Сиджу на роботі, перша година ночі, думаю у що вірити? У Бога, Будду чи щось наше слов’янське? Іще з дитинства бабуся прививала любов до церкви, щонеділі ходила на служби беручи мене з собою. На той період мені здавалося це все таким правильним і ясним, але після того як бабуся злягла і зачахала на очах (і ніякі молитви та сорокоусти не діяли), мої дитячі сльози не були почуті святими і моя рідненька померла. Довго мучилась, тримаючись на ентузіазмі і силі волі, вона молилася щовечора гірко просячи дати хоч трохи полегшення і часу із рідними.

Для мене ця людина була самою найкращою і вартою прожити тисячу життів здоровою і щасливою. Але мої молитви ніхто не чув і чуда не сталося, адже ми для них «раби», а для слов’янських божеств – діти, тому лиш одного цього варто поміняти вірування у силу всесвіту і природу. Отак і приходять до різних вірувань відвертаючись від рабства, бо хто почує швидше рідна мати благання дитини чи хазяїн раба?

М -да, отаке залітає у недалекі голови медсестрам вночі… Ну і не таке.